Є в моєму житті питання, на які я ніколи не маю відповіді. Наприклад, "Височки делаем прямые или косые?". Не знаю, що відповідаєте ви, а я завжди роблю неправильний вибір. Коли ж оглядаю у дзеркалі нову стрижку, втисячне себе картаю: "От роззява, знову маху дав…" А потім: "Тю, дурний, а не по цимбалах тобі? Кльові ж "височки"!
Вибір українця, який є істотою розхристаною всередині, річ нестерпна. Він часто обирає все, не обираючи нічого. Бо насправді не знає, що йому треба.
Я маю унікального знайомого, який ідеально втілює цю українську рису. Петро уособлює внутрішнє українське бездоріжжя, хоча сам працює водієм.
— Петре, за кого голосуєш?
— За Юлю, тільки вона демократ! Нам до зарізу треба в НАТО, бо Росія нас задушить і скупить! Україні потрібен свій Піночет! — він свято вірить у те, що каже.
— Але ж, — пробую заперечити, — Юля про НАТО воліє мовчати…
— І правильно мовчить — нам Росію нервувати не можна, бо газ перекриє…
Нам Росію нервувати не можна
— Але ж ти казав, що нам треба в НАТО!
— Треба… — Петро губиться, потім сердиться. Йому і в Росію хочеться без віз їздити, і в НАТО вступити, і щоб "залізна рука" була, і щоб демократія… Десь там, усередині Петі працюють якісь незвідані логічні закони, що мирять протилежності, знаходячи химерні "треті шляхи" між "Сходом і Заходом".
Але по-справжньому Петя вразив мене кілька днів тому.
— За кого голосував? — питаю.
— За Черновецького…
— Та він же проти Юлі! А головне — Юля проти нього! — кричу я.
— А ти звідки знаєш? — відповідає мені Петя хитрою посмішкою. І я розумію: Петя знає, він усе знає найкраще.
3 
1
Коментарі
3