Захар Беркут

Є в мене приятель, якого звати Захаром. А нарекли його так, бо колись, наприкінці 1970-х, це ім'я раптово стало модне. Як це бувало в нашій всуціль забитій сашами і сєрьожами країні, приводи для модних імен давало кіно.

Колись, ще 1926 року, вийшов фільм про кримськотатарського розбійника, який так і називався "Алім — кримський розбійник". До нього сценарій написав наш Микола Бажан. Ми з ним провели свої перші чотири роки життя в одному кварталі — тільки в різний час. Відтоді, кажуть, пішла потужна хвиля Алімів, що якимось чином протистояла Віленам із Владленами, а згодом, недовго, Адольфам. Я знав одного дядю Адольфа в дитинстві. Не сказав би, що він прожив щасливе життя у країні Рад.

Не сказав би, що дядя Адольф прожив щасливе життя у країні Рад

У моєму житті Алімом був суворий і справедливий директор рідної школи. А Алімовичем — мій сьогоднішній приятель, літературний критик Юрій Володарський, який до кримськотатарського народу жодного стосунку не має.

Я здогадувався, що Захара також назвали на честь героя фільму "Захар Беркут". Ми віталися, курили на перервах між парами. Якось, на кільканадцятій зустрічі, заговорили про кіно.

— Захаре, — кажу я, — ти ж гуцул, правда?

— Ні, я — березун, — відповідає Захар, бо є такі горді гуцули, які ніколи себе такими не визнають.

— А назвали тебе на честь "Захара Беркута"? — питаю.

— Так, — відповідає він, усміхаючись, як робив уже, мабуть, тисячі разів. — Мій дідо і є Захар Беркут.

З'ясувалося, що його дід Василь Симчич, актор-самородок, зіграв легендарного Захара Беркута у фільмі Леоніда Осики за повістю Франка.

Коли я чую сьогодні дурнуваті наїзди на галичан чи гуцулів із боку представників "русского мира", згадую про Захара Симчича і його діда Василя. Мене не полишає впевненість, що рано чи пізно вони їх обов'язково зупинять.

×