У коридорі, за дверима моєї одинадцятиметрової келії, щовечора тусується молодь. Хлопці смітять і голосно розмовляють, перекочуючи по бетонній підлозі пляшки з-під пива і джин-тоніка. Нормальні герої нашого часу.
Вони постійно курять "драп" і говорять усе голосніше. Спочатку я сердився і хотів викликати міліцію. Потім постарався влізти в їхню шкуру і зрозумів: їм насправді нема куди подітись і мій "стук", окрім зворотної агресії, не викличе нічого. А так — сидять і охороняють мою хату. Хоча що там візьмеш, окрім книжок?
До мене іноді долітають їхні розмови, як з того світу.
— Поедем в село к моей бабке. Ей уже девяносто семь лет. А она сотку выпьет и песни на украинском поет. Она еще при царях жила? — каже один.
І я уявляю бабусю, яка у війну, мабуть, танки зупиняла і землянки копала.
Їхній "брат" потрапив у "мусарку"
Сезон сидіння починається з першими холодами і закінчується з настанням тепла. Я навчився не реагувати на них, вмикаючи музику. Але одного разу не зробив цього — аж надто цікавою була їхня розмова. З неї я довідався, що їхній "брат" потрапив у "мусарку" і йому загрожує "срок". Вони по черзі, пересварюючись і зриваючись на крик, писали йому колективного листа.
— А в конце надо написать: "Брат, мы тебя помним!".
— Не, надо написать: "Брат, мы тебя помним! Возвращайся скорей!".
Це тривало до третьої ночі і, здавалося, не закінчиться ніколи. У цих озлоблених хлопчаках я вперше побачив добрих людей.
Прийде весна, вони покинуть насиджене місце і відлетять у теплі двори. Я також дуже хочу, щоб їхній "брат" якнайшвидше повернувся.
1 
1
Коментарі