Перукарка нашої Ґави носить прізвище Русланова. Зовсім як відома співачка.

Якось посеред марудного та складного процесу стриження собаки вона поцікавилася, чим я займаюсь.

— Я перекладач.

— А з яких язиків? — вирішила вона поглибити своє знання.

— З англійської і польської, — відповідаю я, розуміючи, що ніяк перукарку своєї Ґави вразити цим не можу. Але тут сильно помиляюсь, бо вона захоплено вигукує:

— Уважаю поліглотів!

І справді, якщо замислитись, то для когось знання й одної-єдиної мови викликає сильні проблеми. А тут — аж дві! Я навмисне не назвав третю мову, з якої я також іноді перекладаю. Не назвав тому, що перекладати з неї в нашій країні вважається або кепським смаком, або геть порожньою справою, або навіть культурним шкідництвом і вбиванням клину між братніми народами.

Вважається, що в цій "недопраці" приблизно стільки сенсу, як, наприклад, у стриженні гладкошерстих ретриверів. І от я собі гарячково думаю: казати їй чи ні? Якщо не скажу, то так і залишусь в її перукарському серці вічним поліглотом. Якщо ж скажу, то можу одним словом зруйнувати зароблений імідж.

Однак у певний момент пафос егоїста поступається апломбу експериментатора, і я ризикую.

Гм, странно, такої мови не знаю

— Є ще, правда, одна мова, з якої я перекладаю… — заходжу здалеку, аби якось підготувати ґрунт.

Перукарка підігрує мені, невідомо чому випалюючи:

— Мертва?

— Ні, — кажу, — жива. Живішої не буває.

Я знову роблю паузу, посилаючи м"ячик на її половину поля.

— Тіпа, китайська? — ніби жартує вона. І я розумію, що в її словах є дещиця правди. Так, живішої і справді не буває.

Я знову зависаю і кажу:

— Великоруська…

— Гм, странно, такої мови не знаю… — Русланова закочує очі й утретє за останню хвилину дивує мене. Але мені чомусь зовсім не дивно.

×