Нещодавно я змінив свій статус. Ні, не соціальний, не релігійний і не, борони Боже, статевий — усі органи на місці, як завжди. Просто до мого статусу пішохода й велосипедиста додалася ще одна іпостась — "водій легкового транспортного засобу". Тобто ще два місяці тому я міг показати кулака вслід джипу, який по-хамському проїхав на червоне світло. Ще два місяці тому я боязко притискався до узбіччя траси на своєму велику, коли ззаду насідали грізні самоскиди. А тепер я сам за кермом.
Я можу розповісти про хамство й кошмарні аварії, про люб"язність і взаємовиручку на дорогах, про київські затори та перше враження від інспекторів ДАІ. Добре, до речі, враження. Міг би розповісти, в які ідіотські ситуації потрапляв через недостатній досвід. Але про все це знають навіть діти.
Їжачиха не встигла перебігти дорогу
Мій справжній біль — це загибель тварин на дорогах. Я чудово знаю, що на автомобільних фронтах гинуть тисячі людей. Винних і безневинних. П"яних і літунів, простих смертних і депутатів, підлітків і пенсіонерів. Але ось у чому заковика: я не можу погодитися, що їхня смерть чимось принципово різниться від смерті молоденької косулі, яку засліпило потужним світлом фар, розчавленого шинами вантажівки пса, кота чи повільної їжачихи. Яка несла своїм діткам щось смачне на вечерю і не встигла перебігти дорогу.
Я знаю, що найцінніше в цьому світі — життя людини. Але ще я знаю, що не менш цінним є й життя будь-якої тварини, яка не може себе захистити ні подушкою безпеки, ні ременем, ні страховкою. За нею навіть і заплакати нікому. Нехай ці рядки будуть маленьким пам"ятником тваринам, які гинуть на дорогах. Може, хоч хтось одного разу збавить швидкість і їжачиха нагодує своїх дітей.
1 
1
Коментарі
14