Листопад не несе нічого, крім відчуття невідворотності вогкості й холоду. Адже в умовах української зими годі сподіватися на сніг і мороз. Оце пишу, а за вікном мжичка, й завтра прокидатись о шостій. Добре, хоч не до школи.
А хто винен у моїй незахищеності перед глибокими сезонними депресіями? Хто навчив мене сумувати через погоду ще змалку? Хто звертав мою увагу на "пышное природы увяданье" і співав цю фатальну слов"янську "осанну осені"? Ясно хто — школа.
Усе ж у житті сплетено з парадоксів. Зовні все виглядало досить кондово — колективізм, соціалістичний оптимізм і західна загроза. Нас трохи за інерцією вчили ходити строєм і дописували зайві метри під час кидання гранати. Особливо дівчатам.
Але було в моїй школі місце, де наполегливо культивувалася так звана любов до природи рідного краю. Клас співу. І от ця любов, втілена в пісні про "старого скворушку", по суті, була найлютішим ворогом будь-якого соціалістичного оптимізму. Особливо восени.
Із ними неможливо було збудувати комунізм
Це було планомірне фіксування дітей на мороці та безнадії. Худорлява вчителька співів грала на баяні сумні пісні, перетворюючи майбутніх будівників комунізму на депресивних і глибоко нещасних істот. А ми співали і розуміли, що наша рідна природа іншою бути просто не могла.
Іноді мені здається: Союз розпався через те, що виросло кілька поколінь, яким планомірно прищеплювали на уроках співу вселенський сум і печаль. Із ними неможливо було збудувати комунізм. Хіба що психлікарню.
І ця "ветка чуть качается, дождик не кончается" настільки міцно в"їлися в мою підкірку, що й тепер, виходячи надвір холодним листопадовим ранком, я уявляю себе "старим скворушкою". От тільки останньому навіть за совєтів можна було попрощатися з нами до весни. А хто мене звідси до весни відпустить?..
1 
1
Коментарі
45