Приїздили колишні господарі хати з Ніжина. Зателефонували, що хочуть узяти довідку для переоформлення телефону:
— Ну, и зайдем к вам в гости?
Гостей я дуже люблю, але ніч перед їхнім приїздом була сильно п"яною. На ранок у хаті прокинулось п"ять похмільних тіл, від яких можна було підкурювати. Тому я таємно сподівався, що в матері та сина Купальцевих зміняться плани.
Але плани не змінилися, і ось вони діловито відчиняють хвіртку, як до себе додому. Їх, очевидно, сильно ковбасить від побаченого: на подвір"ї стоїть їхній демонтований унітаз і немита десятиліттями чавунна ванна. Мати Купальцева розводить руками і дипломатично кидає:
— А вы б ванну не выбрасывали. Она еще сто лет послужит.
Мені кортіло її підколоти, чи й унітаз нам також не викидати. Створимо тут музей старожитностей і скам"янілостей Купальцевської епохи.
Давай я заплачу 100 гривень
Заглядаємо в літню кухню, перевіряємо майстерню.
— Аж что-то защемило? Родные пенаты, — каже син з університетською освітою авіатора. Мати погоджується.
Заходимо до хати, оцінюємо холодильник, нові труби, жалюзі. І раптом син каже:
— Андрей, а ты не против, если мы вешалку заберем? Коридор у нас маленький — это в самый раз.
І мати додає:
— А вам не встречались дедовы калоши? Бо он плачет, что ему по дому не в чем ходить.
І ми починаємо всімох, долаючи похмілля й нудоту, шукати старі дідові калоші, бо шкода старого шахтаря. Але не знаходимо їх. І мені на думку спадає єдино правильна ідея:
— Сергію, давай я заплачу за цю вішалку 100 гривень, а ти купиш собі нову. Та й везти її за 200 кілометрів не будеш.
У сина горять очі. Він хапає сотню, і вони задоволено тікають у напрямку Ніжина.
Сподіваюся, на здачу від вішалки вони куплять старому нові калоші.
Коментарі
11