Ексклюзиви
Вівторок, 19 грудня 2006 16:04
Андрій Бондар
Андрій Бондар
Андрій Бондар

Старі калоші

 

Приїздили колишні господарі хати з Ніжина. Зателефонували, що хочуть узяти довідку для переоформлення телефону:

— Ну, и зайдем к вам в гости?

Гостей я дуже люблю, але ніч перед їхнім приїздом була сильно п"яною. На ранок у хаті прокинулось п"ять похмільних тіл, від яких можна було підкурювати. Тому я таємно сподівався, що в матері та сина Купальцевих зміняться плани.

Але плани не змінилися, і ось вони діловито відчиняють хвіртку, як до себе додому. Їх, очевидно, сильно ковбасить від побаченого: на подвір"ї стоїть їхній демонтований унітаз і немита десятиліттями чавунна ванна. Мати Купальцева розводить руками і дипломатично кидає:

— А вы б ванну не выбрасывали. Она еще сто лет послужит.

Мені кортіло її підколоти, чи й унітаз нам також не викидати. Створимо тут музей старожитностей і скам"янілостей Купальцевської епохи.

Давай я заплачу 100 гривень

Заглядаємо в літню кухню, перевіряємо майстерню.

— Аж что-то защемило? Родные пенаты, — каже син з університетською освітою авіатора. Мати погоджується.

Заходимо до хати, оцінюємо холодильник, нові труби, жалюзі. І раптом син каже:

— Андрей, а ты не против, если мы вешалку заберем? Коридор у нас маленький — это в самый раз.

І мати додає:

— А вам не встречались дедовы калоши? Бо он плачет, что ему по дому не в чем ходить.

І ми починаємо всімох, долаючи похмілля й нудоту, шукати старі дідові калоші, бо шкода старого шахтаря. Але не знаходимо їх. І мені на думку спадає єдино правильна ідея:

— Сергію, давай я заплачу за цю вішалку 100 гривень, а ти купиш собі нову. Та й везти її за 200 кілометрів не будеш.

У сина горять очі. Він хапає сотню, і вони задоволено тікають у напрямку Ніжина.

Сподіваюся, на здачу від вішалки вони куплять старому нові калоші.

Зараз ви читаєте новину «Старі калоші». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

11

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода