Ох, і пригода в мене була! Якби хтось побачив її, то не повірив би в цей абсурд. Так буває завжди, коли інтелігенція вступає в контакт із народом. Так буває тільки ненавмисно, коли пізнього вечора сидиш у теплій хаті серед метрових снігів, закритий від світу високим плотом. Собаки гріються вдома, бо назовні мороз мінус 25, а твоя машина стоїть під сигналізацією в подвір'ї, зачиненому на замок.
Зізнаюсь, жити в лісі — справа тільки на перший погляд ідилічна. Взимку тут трапляється різне. Мерзнуть труби, вибухають газові котли, й горять хати. Найзвичніша подія — пограбування. І от — вечір, чай, робота. Усе, як завжди. І раптом спрацьовує сигналізація.
Я вилетів надвір у самих шкарпетках і побачив руку. Вона десь по лікоть вилізла з вулиці крізь дірку між створами брами й гамселила по капоту.
Як можна було обматюкати такого симпатичного чоловіка
— Ви хто?! Чого вам треба? — закричав я, а хоробрі собаки вже добігли до брами й мало не встигли вхопити руку за палець.
— Я — сторож! — почувся гордий голос, у якому лють змагалася з переляком. — Де скоба? Де скоба, я вас питаю!
— Яка скоба?
— Ви послєдніми заїжджали в кооператив. Я бачив! Ви закривали ворота. Де скоба?
— Я не знаю, — кричу. Бо справді не знаю. Ми зачинили браму, а де скоба, невідомо.
— От я зараз повішу на ворота замок, і хрін ви заїдете в кооператив, — кричить рука і зникає.
Що було далі, краще не розповідати. Від того трохи соромно і страшно. Але я взув капці й побіг. Я дуже голосно кричав і матюкався. Він тримав у руках лопату і хотів захищатися. І теж кричав. Ми разом у метрових заметах шукали скобу і не знайшли. Потім я приніс йому нову скобу. Він гордо не хотів брати. Я наполягав і кричав: "Абсурд, абсурд!" Він кричав: "Чого ти ругаєсся!?" Потім мене заїла совість — як можна було обматюкати такого симпатичного чоловіка віком, як твій тато. Потім я побіг за горілкою…
Тепер ми з Максимовичем друзі — два представники одного народу.
Коментарі
12