Кожного в дитинстві лякали чимось страшним. Мені, наприклад, батьки ніколи не казали "Побійся Бога!", бо номінально були атеїстами. Їхнього Бога нібито не існувало, але він, безперечно, був. Хоч і називався інакше — совістю. Тепер я розумію, що це синоніми. Тоді ж уявляв совість плинною субстанцією. Схожою на кров, але значно густішою. Як гірська смола або в"язкий глей, що витікав зі старих вишень.
Нестерпно страшно було не відчути в собі цієї невидимої смоли. Мама казала: "Андрію, май совість!" і було достатньо заплющити очі, аби відчути, як вона з"являється у жилах.
Тоді був березень 1988 року, і підлітки у моєму дворі навіщось ловили голубів. Заняття це тоді мені здавалось абсурдним, як і багато речей навколо. Зграя голодних птахів залітала всередину контейнера "для харчових продуктів", а тобі треба було тихенько підійти і гепнути згори важкою лядою. Половина їх утікала, але кілька штук обов"язково потрапляли в пастку. Потім ляда ледь прочинялась, і лякливі птахи пробивались у вузенькі шпаринки. І тоді їх брали голими руками.
Якось я вийшов на лови
Якось я теж вийшов на лови. Вперше і востаннє. Досі добре пам"ятаю гнилий запах і моє сонне ранкове заціпеніння. Я і тепер бачу, як ляда вислизає з рук і, наче гільйотина, обтинає голову сірому голубу. Відчуваю, як дудонить кров у жилах, повільно перетворюючись на в"язку і гарячу субстанцію, що робиться темною, чорною, чорніше від ночі. Як біжу додому з голубом у руках, а його голова висить на тонких ниточках… Думаю тільки про одне — якщо я його не врятую, то це буде кінець. Боже, дай мені врятувати його... Дай врятувати мою совість…
Вдома була мама. Вона засилила шовкову нитку в циганську голку і вправно пришила птахові голову. Голуб пожив у нас кілька місяців на балконі, одужав і полетів.
1 
1
Коментарі
16