Для того, щоб збагнути повноту людської природи, треба оволодіти кількома транспортними засобами і практикувати їх у щоденнім житті.
Статус пішохода, велосипедиста і водія авто дає неймовірно широкий спектр вражень про життя і людей. Цих трьох статусів достатньо для розуміння людської мінливості. У різних статусах людина сама себе схильна ненавидіти. Я не знаю водіїв, які не нарікали б на пішоходів. Не знаю велосипедиста, який би не постраждав, бодай морально, від водіїв. Не знаю пішоходів, яким у печінках би не сиділи водії. Не знаю водіїв, які б не нарікали на п'яних велосипедистів… Усі вони, мабуть, нарікають на знерухомлених людей, які не виходять із дому. Бо з ними нецікаво.
Іноді мені здається, що робота машиністом метро в певному сенсі врівноважила б емоції. Бо тоді людина у своєму професійному житті весь час існує в режимі затемнення-просвітлення. Тунель-станція, тунель-станція, тунель-станція.
— Як було на роботі, коханий? — запитує щодня дружина
А він щодня відповідає:
— Усе чудово, люба: затемнення-просвітлення, тунель-станція. Як завжди.
Машиніст бачить людей як суцільну масу. До певного моменту. Іноді, раз на 10 мільйонів, із цієї маси відокремлюється особистість, яка ламає його режим затемнення-просвітлення і породжує всередині його душі комплекс провини. Я не знаю, що роблять машиністи після такого. Не знаю, що роблять із машиністами.
Хоча, припускаю, з ними не так усе й просто: затемнення-просвітлення, тунель-станція. Це тільки те, що нам видно про них. Можна уявити собі інтерв'ю з пенсіонером, колишнім машиністом потяга метро із, приміром, 40-річним стажем роботи. І от я уявляю, як ставлю перше запитання:
— Як би ви охарактеризували свою роботу?
— З першого погляду, нічого особливого нема: затемнення-просвітлення, тунель-станція…
— А з другого погляду?
І от цікаво, що він відповість? Це трепетне очікування перед незнаним світом, здавалося б, очевидного, і є сенсом життя.
1 
1
Коментарі