На початку 1990-х треба було на щось спертися, щоб не втратити ґрунт під ногами. Кілька моїх приятелів сперлися на штикові лопати. Їх троє, їм було ледь за 20. Заробляли тим, що копали могили на міському цвинтарі. Це була бригада серйозних робітників. Звідкись у заводських хлопців узялася бізнесова жилка й ділова хватка. Цвинтар — дарма що царство мертвих — був тоді найживішою частиною нашого життя.
І от вони втрьох — Слон, Дімич і Андрій — копали могили. Втомлені приходили з роботи й показували нам, молодшим, порепані від мозолів долоні. Їхнє фінансове становище було, як на той час, просто чудовим. Саме тоді я вперше почув слова "лівак", "накалимити", "могорич". Цвинтарні вовки охоче ділилися своїми маленькими хитрощами. Я досі знаю, як зробити заготовку для могили на зиму або бетонну опалубку під пам"ятник.
Я тоді мотав на вус, бо серйозно готував себе до цвинтарного поприща. Мені пропонували стати четвертим, але щось усередині мене страшенно цьому опиралося. Це не був страх смерті. Ми, здається, всі його втратили разом із цнотою.
Лопата проб"є трухляву дошку
Я боявся копати в сімейному секторі. Я просто не знав, що робитиму, коли там, на глибині півтора метра, закінчуючи копати комусь могилу, схиблю на кількадесят сантиметрів. І лопата проб"є трухляву дошку, а в труні лежатиме хтось, зовсім не ушкоджений часом. Це буде рука або голова. І мені треба із цим щось робити. Якось жити потім далі…
Дивне відчуття. Чомусь і досі мені здається, що тоді неодмінно треба буде заговорити з цією людиною. Як із кимось, до кого прийшов у гості без коробки цукерок, пляшки або букета квітів. Просто зі штиковою лопатою в руках.
Коментарі
4