Не знаю, наскільки правдивою є легенда про зрадників Перл-Гарбору — найбільшої й найтрагічнішої за всю історію поразки американської армії. Втім, у цьому конкретному випадку достовірність не грає великої ролі.

Суть легенди в тому, що після розгрому, вчиненого японською армією, американці заповзялися шукати у своїх лавах шпигунів. І викрили їх дуже легко, адже вони легко відтворили весь "джентльменський набір" американського патріота, а головне — знали напам'ять усі чотири куплети гімну США. Нормальні американці знали лише перший куплет.

Немовби на противагу цій, існує й інша легенда. Кажуть, у нацистських інструкціях із проведення зібрань рекомендували покласти край виконанню німецького гімну "Німеччина понад усе", тому що зазвичай ніхто не пам'ятав більше однієї-двох строф. Кепське знання гімну вважали, мабуть, приниженням національної святині, а отже — поганим виконанням патріотичного обов'язку. Втім, відомо, що згодом, прийшовши до влади, співати гімн нацисти своїх співгромадян таки навчили.

Я часто згадую ці протилежні легенди, коли стикаюся з різноманітними виявами українського патріотизму. "Щирим", "професійним", "футбольним", "регіональним", "єдино правильним"... Мене завжди турбувала в собі одна річ: я не знаю, наскільки я добрий патріот.

З одного боку, навіть коли залишаюся сам на сам із телеекраном, де грає гімн, я підводжуся, стою і співаю, доки дограє. Наче збоку стежить за мною хтось дуже добрий і правильний. З другого боку, я часто не знаходжу в собі сил витримати цей ритуал до кінця, коли хтось поруч. Так, ніби себе й свої дурнуваті комплекси я люблю більше за Україну. Але це зовсім не так. Я точно знаю, що ніколи не зраджу її, хоч і ніколи не вивчу другий і третій куплети гімну до кінця. Але найбільше сподіваюся на те, що це нікому ніколи не захочеться перевірити.

×