Був холодний листопадовий день 1990 року. Він стояв під вокзальною стіною в очікуванні здолбунівської електрички. Старий ветеран мав на спині великий військовий рюкзак і був схожий на втомленого равлика. Він зловив мій 16-річний погляд, який затримався на ньому на зайву частку секунди. Настільки зайву, щоб заговорити.
— Ви не могли б допомогти мені зайти у вагон? Бо мене з милицями зметуть, — запитав він і якось гірко посміхнувся.
Я погодився, й потекла випадкова розмова. Ветеран у кишеню за словом не ліз, а поліз за "Примою" і смачно закурив.
— Я курити почав, коли в партизани пішов. Хвилювався, як чорт. Мене хлопці хотіли випробувати. Кажуть: "Якщо ти наш, підклади під німецький склад вибухівку". А склад просто біля префектури був. Там поряд ресторани, ювелірна крамничка й епісрі… Ой, не знаю, як це по-українськи... Ну, там, де олію продають, цукор, крупу…
— Бакалія, — допоміг я і здивовано запитав: — Де ж це ви партизанили?!
Епісрі — ой, не знаю, як це по-українськи
— У Парижі. Я там народився. У мене батьки на заробітках у Франції були. А хвилювався, бо боявся, щоб людей вибухом не накрило.
Як доказ він показав свій червоношкірий радянський паспорт, де у графі "Місце народження" було написано "Париж, Франція".
Поїзд запізнювався, а він розповідав. Як закінчив війну. Як думає французькою. Як опинився в Союзі, а батьки залишилися там. Як потім хотів повернутися до них, але не пускало КДБ. Як він із дня на день чекає, що йому хоч кілька днів дозволять побути зі своїми соратниками й випишуть-таки в Москві французьку візу. Я молився, щоб та здолбунівська запізнилася на цілу вічність, а коли прийшла, то їхала так повільно, щоб я зміг почути все його життя…
Я вийшов на платформі Рачки, а він забрав своє життя із собою. Дотепер пам"ятаю, що їхав він до станції Понінка.
2 
1
Коментарі
11