Про голод у моїй родині було заведено мовчати. Ні, не як про заборонену кимось тему. А як про те, що було буквально нещодавно, тривожно живе в кожному й може щомиті повторитися. Він не обговорювався, як війна, але сидів у кожному з нас, пов'язуючи найнадійнішим з усіх можливих ланцюгів.
Залишити щось на тарілці було схоже на порушення якогось дивного, але всевладного табу. Дідусь з'їдав на обід суп і картоплю з м'ясом, а потім брав шматок хліба — і під'їдав. Я не успадкував цієї звички, але знаю: щось схоже в іншій формі сидить і в мені. Я мушу з'їсти щось поживне, і їжі завжди має бути достатньо.
Сьогодні мені здається, що ми з дідусем робимо одну річ: ми їмо востаннє. Щоразу ми отримуємо харч, як диво, і їмо його востаннє, бо не знаємо, коли пощастить наступного разу. Тому протриматися треба якомога довше.
Голод визначає в цій країні все
Усі ми знали історію про те, як моя прабабуся зуміла прогодувати родину лише завдяки невеликому мішечку квасолі, схованому від комсомольських очей на горищі хати. Бабуся розповідала, що ця квасоля дала їм проіснувати до весни, а потім дідусь привіз із міста борошно.
Усі знали, хто в усьому був винен. Однак провина інших людей українців цікавить в останню чергу. Не знаю, добре це чи зле. Насправді, найгірше в цій історії — не те, що і хто з нами зробив, а те, що вона досі не закінчилася.
Голод і далі сидить у нас на рівні інстинкту. Голод і тепер визначає в цій країні все. Голод — основний і незримий закон людей при владі, які щоразу їдять, як востаннє, і, здається, ніколи не наситяться. І все одно, крадуть вони мішок картоплі чи феросплавний комбінат. І все одно, заперечують вони голод і нехтують ним чи визнають і відзначають. Вони є найуспішнішим результатом цього проекту, його живим пам'ятником. Бо переїдання — це зворотний бік голоду. Справжня трагедія в тому, що кінця йому не видно.
1 
1
Коментарі
61