Якось я повертався літаком з Амстердама. За звичкою свою дещо старомодну валізу я зачиняю чисто символічним замочком. Цей замочок від жодних крадіїв не захищає — він просто для самозаспокоєння, не більше. Та й що я таке цінне, зрештою, можу в ній залишити?

Отже, кладу я туди лише різноманітні лахи. Аж ось Бориспіль, і я чекаю, доки не виїде на чорній гармошці моя чорно-зелена валіза. Бачу — їде. Приглядаюся — а замочка й нема. І такий мене жаль узяв. Думаю, невже хтось із наших митників міг спокуситися на предмети мого скромного одягу. Відкриваю, а там усе на місці, але збурене й зім"яте. "Ну, — думаю, — слава Богу, труси зі смайликами на місці. Бо куди ж я без них?"

Але радість за труси дуже швидко переросла у щось, що віднедавна в нас називають За-Що-Ми-Стояли-На-Майдані. Думаю, оце зараз поскандалю? Знаходжу тітоньку в зеленій формі й борзо так до неї:

Слава Богу, труси на місці

— Хтось із ваших митників зірвав замок на моїй валізі й поперекидав усі мої речі!

— А у вас шось пропало? Вєщі якісь, драгоценності?

— Ні, все на місці?

— То які до нас претензії?

— Ну, як це! А замочок!?

— А може, його у вашому Амстердамі вкрали! І вєщі там поперевертали?..

"Забирайся звідси, — думаю, — правдолюбе. Нєт правди на зємлє, но нєт єйо і в Борисполі". Намагаючись уявити  голландських митників, які нишпорять серед моїх трусів і футболок, я рушив до виходу і ступив на рідну землю.

Уже наступного дня після приїзду в моїй поштовій скриньці лежав конверт із запрошенням до Німеччини. Його верхня частина була змочена кількома зливами, а нижня ще надавалася до життя. На звороті рука київського поштаря відпечатала: "Надійшло в підмоченому стані". Може, ну її, цю Європу?

×