Кілька днів тому я переглядав дивовижно цинічні фотографії. 1944 рік, здорові і життєрадісні есесівці-чиновники концтаборів Аушвіц-Біркенау на відпочинку. З ними дебелі й молоді, кров із молоком німецькі фрау. П"ють вино, весело розмовляють, співають хором і багато сміються. Поглянеш — живі, вродливі, нормальні люди. Нічим не гірші за паралельних радянських героїв тої епохи, наприклад Любові Орлової та Леоніда Утьосова.

І від їхньої нарочитої життєрадісності стає вже ну зовсім зле. Адже за кількасот метрів від їхніх здоровозубих арійських посмішок — зовсім інший світ: з автоматниками на вишках, крематоріями, газовими камерами, болем, стражданням, смертю.

Такий контраст, можливо, породжує в людині найгострішу відразу і страх тому, що саме звичайні, нормальні люди працювали на фабриках смерті. Не моральні покручі або маніяки-нелюди, а  прості сини бакалійників, учителів і інженерів. Акуратні виконавці чиєїсь злої волі. По суті, жертви пропаганди й інтенсивного промивання мізків.

Йому платять добру пенсію як ветерану війни

Дачу моїх батьків і старого енкаведиста розділяє дірявий паркан, крізь який ходять бездомні пси. Дядя Лаврентій — добродушний і, як його німецькі колеги з Аушвіца, цілком нормальний. У свої 85 років він не лінується регулярно підгодовувати голодних псів. Він добрий до своїх дітей, внуків і правнуків. Він бадьорий і оптимістичний — просто душка. Йому платять добру пенсію як ветерану війни, хоч на війні він не воював.

У нього також, мабуть, є фотографії, де вони, молоді офіцери НКВД, усміхаються і п"ють чай із самовара зі своїми бойовими рязанськими подругами. А тут, лише за кілька метрів — закатовані українські сім"ї, діри в животах, удавки на жіночих шиях, мертві немовлята.

Живі, вродливі, нормальні люди.

×