Писати колонки про життя, коли зовсім поряд триває безсовісна війна, якось соромно. Тому напишу про смерть. Недарма ж кажуть, що смерть — це одна з форм життя. Утім, як і спогади, напевно.
Кілька днів тому ми з братом вирішили витратити один день нашого коротенького побачення на сентиментальну подорож. Чотири роки тому в глухому селі на Житомирщині померла наша бабуся, після якої залишився яблуневий садок, ветха хата й хлів. Померла — і ніби забрала з собою наш світ дитинства, який пахнув папіровками, парним молоком і скошеною отавою.
Пахнув літніми канікулами й чудернацькими сільськими друзями. Одного з них звали Олегом. Він не читав книжок, не любив футбол і не грався солдатиками. Із ним не було про що розмовляти, крім корів і свиней. Може, ще іноді про мопеди. Від зіткнення цих різних світів виникала дивна дружба, яку я дотепер не можу забути. Це був обмін енергіями на якихось невидимих рівнях.
Він не читав книжок
І ось ми подалися на цвинтар, де вже на цей момент у нас більше знайомих, ніж у напівмертвому селі. Бабця Стася з прабабцею Теклею були на місці. Сусіди тьотя Льоня та дядько Франек померли з інтервалом у два тижні минулого грудня. На їхніх могилах стояли чорні металеві хрести.
Поряд була свіжа могила з таким самим скромним хрестом, але без жодного напису. На ній лежали вінки, на одному з яких написано "Хрещенику від хрещених батьків". Я чомусь одразу відчув, хто тут лежить. Не знав, а саме відчув, бо такі речі даруються як осяяння. Як воно й було тоді, у дитинстві — на невидимих рівнях.
— Це Олег, — сказав я братові.
І не було ні душі, щоб запитати. Жодної душі на весь світ.
2 
1
Коментарі
4