В один із передсвяткових днів мені довелося їхати додому предивною маршруткою. У салоні пахло делікатним перегаром і передчуттям свята. Але особливо вразив її "особовий склад". Двоє чоловіків із поламаними ногами тримали біля себе милиці. Ще дві незнайомі між собою жінки мали загіпсовані руки.

Я стояв біля літнього чоловіка інтелігентної зовнішності: берет, окуляри, романтична борідка, светр. Чоловік увесь час розмовляв з усією маршруткою.

— Погляньте, який захід сонця! У Києві такого не побачите ніколи... Колись було — по Ворзелю й пройти не можна було. Людей — як на Хрещатику! Навіть узбеки в тюбетейках їздили на наш славний курорт. У шістдесяті ніякого Буковеля й близько не було. Всі до Славського їздили на лижі. А доба там коштувала рубпісят. Ще й годували тричі на день.

Покалічена й утомлена маршрутка не вірила старому. Ні в рубпісят, ні в тюбетейки, ні в захід сонця. Хоч він ось-ось — тільки голову поверни. Та ні, саме олів"є людям у голові.

Доба там коштувала рубпісят

Аж тут старий починає згадувати, кого з великих він у Ворзелі бачив.

— Оце з Платоном Майбородою ми в "Україні" в більярд грали. Ігор Поклад чарку любив перехилити і такий веселун був... А Івасюка не знав — брехати не буду.

Аж тут маршрутка пожвавлюється, бо жодне інше українське село не бачило стільки композиторів, як бачив і бачить Ворзель. У радянські часи вони там відпочивали. Пасажири починають кепкувати над старим, реготати, бо їх зачепили за живе: мовляв, цих диваків ніхто краще від нас знати не може! І не розказуй тут нам байок. У мене за парканом такий недолюдок живе! А наш голим по вулиці бігає — кантати пише? А наш усе пропив?

— То, може, історію Ворзеля напишете? — ревнує молодик на милицях, бо точно знає, що зробив би це набагато краще, ніж старий.

Та хто ж йому дасть?

×