Я навчався в класі, де добру третину дітей можна було вважати дітьми-мажорами. Із першого погляду, всі ми були рівні, бо носили однакову радянську форму — коричневу або синю. Зовнішня відмінність між ними й нами полягала в двох речах: сумі щоденних кишенькових грошей і бутербродах, які нам усім давали з собою батьки до школи. Разом із першими березневими тюльпанами в їхніх бутербродах міг з"явитись огірок, якого простим дітям доводилося чекати до липня.

Усі ми однаково пили примусове молоко після першого уроку й вибігали стрімголов із класу після дзвоника на другу перерву, аби першими добігти до тьоті Валі з її чебуреками по 18 копійок. На великій перерві найчастіше були пиріжки з лівером — "тошнотіки" по 5 копійок. На 20 копійок ти пристойно набивав шлунок.

Потім настав 1990 рік і тошнотіки різко почали дорожчати, а під батьками дітей-мажорів захиталися стільці. Але після 1991-го разом зі смертю тошнотіків, які не витримали конкуренції в нових умовах, для них якось усе втряслося остаточно. Хто в бізнес пішов, хто виїхав, а хто й осередки нових партій очолив.

Ми їли тошнотіки і розмовляли про мрії

Я дружив із сином останнього першого секретаря райкому КПРС Вовою. Мабуть, тому, що ми були сусідами і разом ходили до школи. Ми разом слухали "Deep Purple", пили церковне вино з 30-літрової каністри, курили "Космос". Вова ніколи не вивищувався й не користувався своїм статусом, як це робили інші мажори.

Одного разу, йдучи зі школи, ми їли тошнотіки і розмовляли про мрії. Вова тоді кинув, показавши на міську дошку пошани з віконцями фотографій:

— Оцього б я точно для себе не хотів. На юрфак піду чи у воєнку засунуть?

Нещодавно я довідався, що зараз він продає металопластикові вікна.

×