У мальовничому східноволинському селі Пилипи, звідки походить частина моєї родини, поширене прізвище "Баран". Так часто буває в українських селах — і не лише на східній Волині. Мабуть, це пояснюється науково, бо в усьому можна докопатися до причин.
У випадку з пилипівськими Баранами таке пояснення точно не на поверхні. Вже навіть тому, що там ніколи не водилися ні барани, ні вівці. Бо куди барану без вівці? А оскільки село називається Пилипи, то можна було би сподіватися домінування якихось Пилипенків. Нічого подібного — царюють Барани.
Думаю, прізвище "Баран" — це типова панська витівка. Нагородити таким можна не лише за принциповість і впертість, певна річ. Причиною може бути і звичайна людська тупість. Можливо, колись перший пилипівський Баран чимось завинив, і прізвище дане було як покарання.
У цих Баранах нічого прикметного б і не було, якби не радянська влада. На бабиній вулиці у батька Барана було чотири сини. Троє з них, один за другим, у 1961-ті сходили в армію. Крім життєвого досвіду та армійської валізи з дембельським альбомом, кожен привіз звідти новий паспорт. Відомо ж, що для українського селянина в ті роки паспорт був путівкою в життя. Усі три брати й оформили її, як слід.
Перший син був неоригінальний і повернувся Барановим. Другий виявив більшу вигадливість і записався Баранським. У третього ж вистачило розуму на щось абсолютно неймовірне. Село зібралося на горбочку і заклякло, перехопивши подих. Такий соціальний ліфт не вдавався тут нікому. Він скочив із Баранів у Барінови. Лише четвертий син залишився Бараном.
Я приїздив до бабусі на канікули і дружив із численними молодшими представниками цього славного роду. З Венеркою Баріновою ми ліпили піщані замки. Феді Баранову я колись набив ґулю кукурудзяною стеблиною. Сергій Баран відрубав сокирою малій сестрі середній і вказівний пальці. Три дні ночував у полі, але був сильно битий. Пальці, здається, так і не відросли.
1 
1
Коментарі