У нашому житті жувальна гумка ніколи не була просто засобом проти карієсу й освіжувачем подиху, як у них, на Заході. Можна навіть припустити, що жувачка, як і джинси, відеомагнітофон та долар, — глибинний образ, напряму пов"язаний із розпадом імперії. Саме її ми мріяли виміняти в членів циркових труп із братньої Польщі та ЧССР на батьківські рублі.
— Маш пан ґуме? Ілє коштує? — це були життєво необхідні питання. Набагато важливіші від піонерських зорьок і зборів ради дружини. Це був прямий контакт із забороненим світом. Іноді нас посилали, і ми йшли з порожніми руками, ображені.
Тоді, в середині вісімдесятих, "педро", "румо", "невада", "дональди" розхитували імперію, укріплюючи наші зуби й озброюючи нас якоюсь зовсім нерадянською впевненістю. Це було майже невидиме розтління малолітніх, яких не задовольняла продукція совєтських заводів "Калев" і "Рот Фронт". Причому назва останнього сприймалася буквально: навіть наші дитячі роти радянські ідеологи розглядали як поле для боротьби.
Я не плямкаю і не плююсь
Жувачка — річ багатофункціональна. Окрім прямого призначення, нею можна заклеювати діри у віконних рамах взимку, залишати її в громадському транспорті під сидіннями, нею можна навіть дратувати людей.
Іноді я жую гумку після обіду. Роблю це цілком пристойно — не плямкаю і не плююсь. Одна моя знайома кілька років тому суворо попередила мене, щоб у її присутності я ніколи цього не робив. І я себе роками жорстко контролював. Марія була для мене останньою фортецею. Аж ось після спільного обіду вона мене раптом запитує:
— Ти часом не маєш гумки?
— Але ж ти не жуєш! — моє здивування не мало меж.
— Я просто не люблю, коли це роблять інші.
Я дав їй подушечку "орбіт" і образився. Як дитина.
1 
1
Коментарі
3