Ексклюзиви
Середа, 20 квітня 2011 15:40
Андрій Бондар
Андрій Бондар
Андрій Бондар

Моя школа

Я не маю поганих згадок про школу, де навчався. Тобто трохи не так. Я не маю ні до кого особисто у своїх спогадах жодних претензій. Хоча школа в пам'яті залишилася місцем, куди нізащо не хочеться повертатися. Можливо, саме тому вона завжди зі мною. Сидить десь у тілі вона, ця школа, іноді мурашками сповзаючи вздовж хребта.

Ностальгії за нею не відчуваю, бо сприймав її як щось, що просто треба перетерпіти до останнього уроку. Інститут порівняно з нею видався легкою прогулянкою, хоч начебто це речі одного порядку. Можливо, тому що школа намагалася щось у мені змінити проти моєї волі. Аморфним вона намагалася надати форми. Сформованих іноді ламала. Навіть коли  вступив до педінституту, я був свято переконаний, що не працюватиму в педагогічній системі ані дня.

У кошмарному сні я складаю іспит з математики і ніяк не складу

Школа для кожної радянської дитини була наукою терпіння. Як та коза з єврейського анекдоту. Коли я чую слова "школити", "вишколений", "вишкіл", іноді здригаюся від  легкості, з якою люди вживають такі страшні слова.

Просто думаю, що різні люди по-різному сприймають цю науку. Закінчивши її, я відчув неймовірну полегкість. Вона досі відгукується радісним поколюванням десь унизу живота. Коли повний завал із роботою і ніколи продихнути, кажу собі: "А уявляєш, якби тобі ще завтра довелося йти до школи?". Це проста радість, яка з'являється після 20-річного кошмарного сну. У ньому я складаю іспит з математики і ніяк не складу.

За якихось три роки піде до школи моя доня. Уже тепер мені хочеться знизити ризики, попередити її та проінструктувати. Що я можу? Поділитися терплячістю? Не сварити за двійки? Але як мені захистити її від кошмарного сну, в якому вона також до кінця життя складатиме якийсь іспит і так і не складе?

Зараз ви читаєте новину «Моя школа». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

31

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода