Людина починає пам"ятати себе тільки тоді, коли їй уперше хочеться себе забути. Так само відбувається у снах, які нам здаються віщими. Вже забуті травми проростають там, як настирливі бур"яни між акуратними грядками моркви. Вони цілком належать минулому — і не конче тільки твоєму. Існують травми, переказані тобі, випадково почуті або прочитані. Однак найяскравіший спалах і найбільша ганьба належать тобі й лише тобі.
Мій перший дитячий спогад — це морквяного кольору олійна фарба.
Мені без місяця три роки, стоїть липневий сонячний день, і мої тато з мамою фарбують підлогу в кімнаті. Вона довжелезна, наче спортзал, і я стою, зачудований і захеканий, на порозі, бо звідкись прибіг, а отаке диво бачу вперше. Батьки стоять на острівцях-цеглинах у смішних позах, а навколо — лискучий морквяний лід. І пахне якось тривожно.
— Тату! Мамо! — кричу я з порога. Порожня кімната відлунює, і від цього стає якось дзвінко. — Це лід?!
Батьки стоять у смішних позах
Вони молоді й гарні. Вони сміються, похитуючись на цеглинах. Батькові 35, як мені тепер. Мамі на п"ять років менше. Мамине руде волосся в колір підлоги. На їхніх головах — перевернуті догори дриґом газетні кораблики.
— Так! — відповідає тато.
— А можна покататися? — питаю я.
— Можна! Катайся! — кричить тато.
Я роблю розбіг, як футболіст перед пробиванням пенальті, й лечу… Точніше, змішуюся з морквяною фарбою — білобрисий дурник, який повірив у те, що серед літа можливий лід…
Тоді мене відмивали ацетоном, поголили і довго сміялися з моєї дурості. Так наче вона була тільки моя.
Цю історію полюбляв розповідати своїм друзям тато. Тепер друзів у нього настільки мало, що він уже переключився на моїх. Чесно кажучи, мені тепер уже й не хочеться забувати цю історію, як хотілось колись, коли я себе щойно запам"ятав.
2 
1
Коментарі
6