Існують на світі випадкові речі, які часом хочеться сприймати як абсолютне одкровення. Щемкі відкриття мені дарують мови. Насамперед ті, які я добре розумію. Але цікаві речі відбуваються, коли переживаю "труднощі перекладу" або геть нічого збагнути не можу.
Наприклад, інтернет-щоденник японського студента Юти, який заповзявся вивчати російську. Він ще погано знає цю мову, але про все на світі намагається нею розповісти. Матерії вибирає від простих і буденних до глибоко філософських. Смішно було перші хвилини. А потім невідомо куди поділись апломб і зверхність — ти у грі.
Дивна річ: мені теж хочеться думати так, як він. Хочеться, аби сказане так само вигравало барвами всіх можливих кольорів, як ранкова роса на мечі самурая в туманний осінній ранок. "Многие японцы верят в Бога наверное. Только почти не доверяем", — пише він, залишаючи мене на цілу ніч із ребусом.
У Японії випав перший сніг
Юта неймовірно щирий у тому, що каже, й охоче ділиться своїми радощами та страхами. Поламав руку й бідкається: "Сейчас я хочу жену очень, мои собаки нечего не помогают меня".
Він бачить Росію так, як я її ніколи не бачив і вже не побачу. У нього це перша любов — як незайманий цвіт сакури. У Японії випав перший сніг, він кричить: "Вроде Россией!". Так, наче в Казахстані сніг випадає по-іншому.
Раптом я зрозумів, що його щоденник — мій шанс змінити оптику. І тепер щодня я дивлюся на Росію його очима. Він усім серцем рветься туди, де 60 років тому в таборі сидів його дід-військовополонений, де п"яними сідають за кермо. На канікули він їде до Росії і пише: "Поехали! Жидите друзья!"
Мені понад усе хочеться, щоб він ніколи не побачив Росію моїми очима.
1 
1
Коментарі
20