Середа, 15 жовтня 2008 15:23
Андрій Бондар
Андрій Бондар
Андрій Бондар

Мій японець

 

Існують на світі випадкові речі, які часом хочеться сприймати як абсолютне одкровення. Щемкі відкриття мені дарують мови. Насамперед ті, які я добре розумію. Але цікаві речі відбуваються, коли переживаю "труднощі перекладу" або геть нічого збагнути не можу.

Наприклад, інтернет-щоденник японського студента Юти, який заповзявся вивчати російську. Він ще погано знає цю мову, але про все на світі намагається нею розповісти. Матерії вибирає від простих і буденних до глибоко філософських. Смішно було перші хвилини. А потім невідомо куди поділись апломб і зверхність — ти у грі.

Дивна річ: мені теж хочеться думати так, як він. Хочеться, аби сказане так само вигравало барвами всіх можливих кольорів, як ранкова роса на мечі самурая в туманний осінній ранок. "Многие японцы верят в Бога наверное. Только почти не доверяем", — пише він, залишаючи мене на цілу ніч із ребусом.

У Японії випав перший сніг

Юта неймовірно щирий у тому, що каже, й охоче ділиться своїми радощами та страхами. Поламав руку й бідкається: "Сейчас я хочу жену очень, мои собаки нечего не помогают меня".

Він бачить Росію так, як я її ніколи не бачив і вже не побачу. У нього це перша любов — як незайманий цвіт сакури. У Японії випав перший сніг, він кричить: "Вроде Россией!". Так, наче в Казахстані сніг випадає по-іншому.

Раптом я зрозумів, що його щоденник — мій шанс змінити оптику. І тепер щодня я дивлюся на Росію його очима. Він усім серцем рветься туди, де 60 років тому в таборі сидів його дід-військовополонений, де п"яними сідають за кермо. На канікули він їде до Росії і пише: "Поехали! Жидите друзья!"

Мені понад усе хочеться, щоб він ніколи не побачив Росію моїми очима.

Зараз ви читаєте новину «Мій японець». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

20

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода