Мій кіт повільно заганяє себе в труну. Точніше, в землю. Бо хто котам труни майструє? І де ще його подіти, коли він остаточно втратить сили і помре, як не в землю? Про котів і взагалі тварин чомусь заведено казати "здохне". Як моя бабця казала про Гітлера: "Здох, сволота?" А я от про котів так сказати не можу. Язик не повертається.
Мій Фауст прожив зі мною майже дев"ять років і знає мене, як облупленого. Я люблю його за комунікабельність. Він уміє відповідати складнопідрядними реченнями на мої прості питання. За собачу несамодостатність його я також люблю. Він довго без мене не може. Залишаючи його на тиждень, я знаю, що застану вдома ображену тварину. Він півдня сваритиметься, але потім вляжеться на грудях і замуркає. "Значить, хтось без мене в цьому світі насправді не може прожити", — тішу я своє самолюбство.
Півмісяця він нічого не їсть
Найбільше в житті Фауст не любить переїздів. Після цього він довго хворіє і вискубує собі шерсть. Цього липня він пережив зміну квартири, ревнощі від тимчасово принесеної родичами черепахи і мою 10-денну відпустку. Повернення було драматичним: кіт відмовився від їжі. Ось уже півмісяця він нічого не їсть. Навіть з рук. Як наслідок — хворі серце й нирки, печінка і шлунок.
Я щодня воджу його на крапельниці. Глюкоза й ліки підтримують в ньому життя, але їсти він не бажає. Для нього я перетворився на джерело всіх бід: катетери, уколи, насильницьке годування через шприц. Тепер він дряпається і кусається, коли я беру його на руки. З істоти, яку він любив понад усе, я перетворився на підступного мучителя.
Але я й далі водитиму його до ветеринара і годуватиму через силу. Вмерти він ще встигне. Ми всі ще встигнемо вмерти. Я обіцяю влаштувати йому комфортну старість і терпіти всі його примхи. Бо знаю, що на моєму місці він би вчинив так само.
1 
1
Коментарі
14