"І саме там, на земній орбіті, особливо гостро розумієш безглуздість людських дій", — написав перший український космонавт Леонід Каденюк у своїй книзі "Місія — космос". Ясна річ, фраза неповна. Далі він уточнює, яких саме дій. Бо якби він зупинявся на півслові, то, мабуть, не став би космонавтом.
Із другого боку, якби Каденюк написав тільки цю фразу, її б з головою вистачило нащадкам. Бо і справді: варто лише полетіти в космос, як усе, що ти робив на землі, стає мізерним і марним. Гадаю, так само кожен міг би сказати після свого життя. На жаль, із протилежного берега ніхто не почує.
Якраз чи можливий зв"язок між цими берегами і здається мені найбільшим викликом. Не сенс життя, не питання походження всесвіту й навіть не існування Бога.
Із моїм однокласником Богданом у четвертому класі ми домовилися, що налагодимо зв"язок. Нам було по 10 років, і ми вже мали достатньо знань про смерть. І були переконані, що хтось із нас обов"язково помре раніше. Тому той, хто залишиться, мусить отримати від померлого якийсь знак.
— Хай це буде зарубка на дереві.
— Ні, та як мертвий таке подужає! Давай залишимо на столі волосинку.
Я прислуховувався до шкряботінь і стежив за тінями
— Ненадійно! Вітром або подихом змете.
— Тоді м"яч. Давай легенько штовхнемо м"яч.
— Ні, сонячний зайчик у вікно!
Ми шукали дієвий спосіб, але так і не знайшли. І як діти, котрим надокучила абсурдна гра, розбіглися по домах.
А через шість років Богдан загинув. Одразу по тому я пригадав нашу розмову. Пригадав, бо був упевнений, що він там уже знає, як до мене достукатися. Спочатку я прислуховувався до шкряботінь, стежив за тінями і спостерігав за предметами. Дивився сни і не зустрічав у них підказок. А потім здався. Як здається кожен мандрівник, досягнувши краю землі. Як здається кожен комар, на честь якого звучать останні аплодисменти.
3 
1
Коментарі
9