Ексклюзиви
Понеділок, 06 березня 2006 14:50
Андрій Бондар
Андрій Бондар
Андрій Бондар

Мій покидьок

 

Мій двоюрідний брат, старший за мене на двадцять років, загинув на зоні. Про це ми довідалися випадково – від людини, яка сиділа разом з ним: "Його зарізали блатні і закопали десь за бараками". Адміністрація зони не стала дошукуватися правди і просто оголосила про його втечу.

Він був наркоманом, "конченим" наркоманом, який потрапив на зону за торгівлю маковою соломкою. Такі-от у мене родичі. Але за Сталіна син не відповідав за батька. Що ж уже казати про наші часи?

Покинутий у дитинстві батьками, Сашко потрапив на виховання до бабусі. Він був неслухняною дитиною, важким підлітком і проблемним дорослим. Класична доля нелюбого покидька, який, здається, ще до народження відчув, що нікому не потрібен. Його життєвий фінал так само безглуздий, як і народження. Його посмертна "кар"єра" ще безглуздіша, ніж життя.

Після його таємничого зникнення у місцевих газетах і на дошках "Їх розшукує міліція" з"явилося оголошення, яке починалося так: "Розшукується особливо небезпечний злочинець Олександр С., підозрюваний у вбивстві двох громадян України і громадянина Молдови?"

Якщо я не поплачу за ним, то цього не зробить ніхто

На мого, вже мертвого, родича почали вішати "глухарів". Так внутрішнім органам легше: мертві сорому не мають і не можуть себе захистити. А надто мерці без могили і свідоцтва про смерть. Їх не знайдеш і з них не спитаєш. Де-факто померши, де-юре Сашко залишався повноправним і відповідальним громадянином.

За ним не було кому поплакати. Окрім моєї матері, яка фактично була його старшою сестрою. Саме вона першою довідалася про його смерть: "Якщо я не поплачу за ним, то цього не зробить ніхто".

Кілька днів тому я, здається, бачив його в метро. Тепер я знаю, чому тоді за ним не заплакав.

Зараз ви читаєте новину «Мій покидьок». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода