Ексклюзиви
Середа, 17 вересня 2008 18:54
Андрій Бондар
Андрій Бондар
Андрій Бондар

Мій пес

 

Я люблю з ними гуляти лісом уночі. Бо тоді немає людей, і мені не доводиться ховати від них очі. 2-річна ньюфиця Ґава йде, погойдуючи стегнами, як моделька. За неї ніколи не соромно. Молодшого пса звати Бруно, і він дворняга, якому судилося померти. Але не помер.

Ми поверталися зі швагром на День Радянської Армії додому проти ночі й у сутінках, просто на білій смузі дороги, узріли щось чорне. Паршиве, поїдене блохами місячне цуценя. У нього був перебитий хребет. Бруно прокусив мені руку, коли я хотів забрати його з дороги.

Тоді понад усе хотілося, щоб він вижив. Ми тримали його в теплі, кололи вітамінами й поїли молоком із соски. І Бруно оклигав. Тепер він лише, як молодий ветеран якоїсь недалекої війни, трохи тягне задню ногу. Псячий підліток із повним набором поганих звичок, який принципово не надається до виховання.

Я ненавиджу з ним гуляти вдень, коли на вулицях машини й люди. Бо його неможливо зупинити — в нього геть атрофовано страх перед автомобілями. Він ніби знає, що застрахований від смерті під колесами, й щоразу стрибає під нову машину, якимось дивом уникаючи коліс. Я щоразу відвертаю голову, боячись побачити його розчавленим на асфальті. А він тим часом кидається під нові колеса.

Бруно прокусив мені руку

Найгірше, коли Бруно стрибає на людей. Безпричинно, весело й нахабно. Ми з Ґавою нібито стаємо співучасниками його божевільних наскоків. Тоді я сичу крізь зуби:

— Бруно, стій!

Двічі після моїх вигуків незнайомі жінки кричали:

— Заберіть свого пса!

Я обидва рази не придумав нічого ліпшого, ніж сказати:

— Це не мій пес…

Тепер із трепетом чекаю, коли відречуся від нього втретє. Тоді, можливо, нарешті все стане на свої місця.

Зараз ви читаєте новину «Мій пес». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

11

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода