Кажуть, Бог вибачає дитячу жорстокість, бо вона неусвідомлена, а тому не потрапляє в розряд гріхів. Це здається мені справедливим. Цікаво, чи так само поблажливо оцінюється Богом передчасна мудрість дитини.
Був я нещодавно свідком щемкої історії. Маленький хлопчик схилився над трупиком горобчика. Це, мабуть, перша смерть у його житті, й на дитячому обличчі відбилася ціла гама почуттів — од здивування до болю. "Цікаво, — думає, мабуть, малеча, — пташки літають. А ця не літає і чомусь навіть не дихає". У його світі з"явилася сила, що зупиняє рух і веселість. Інакше кажучи, життя. І ось дитинка ще нічого не розуміє, але вже дуже багато відчуває. Звісно, хлопчик починає плакати. Такий у нього самозахист.
За всім цим спостерігає мама, якій понад усе хочеться захистити своє пташеня від важкого знання і негативних емоцій.
Нічого мудрішого в житті я не чув
— Не плач, сонечко, ти цьому горобчику вже нічим не допоможеш, — каже вона. — Бозя його забрав.
Хлопчик хапається за рятівну соломинку:
— А якщо Бозю дуже сильно попросити?
Мама ще більше ускладнює ситуацію:
— Тоді його душенька відлетить у рай…
Хлопчик витирає сльози і сподівається на диво.
— Тоді горобчик оживе і полетить? — дитя гладить пальчиком пір"ячко на пташиному крилі.
— Ні, його душа полетить, а тільце треба поховати.
Я підглядав за таїнством, коли людина вперше довідується про найголовніше знання, і не чекав сюрпризів. Я передбачав, що хлопчик заспокоїться, а мама зітхне з полегшенням. Зрештою, хіба погано, що душа пташки сподобиться вічного життя в райському саду? Хоч ось вона, єдина реальність — мертве пташеня. І жодної тобі душі та райського саду поруч.
Але хлопчик підводиться, дивиться мамі в очі і ставить останнє запитання. Нічого мудрішого в житті я не чув:
— А якщо не просити?
1 
1
Коментарі
3