Кордон

Моя німецька знайома робить німецько-польсько-український розмовник до Євро-2012. Він задуманий як своєрідне джерело порозуміння між трьома футбольними народами. Тому й витриманий у максимально позитивному дусі: "Привіт! Мене звати Анна. Який автобус їде в аеропорт?". Так, ніби у нас до аеропортів дістаються автобусами.

Штука в тому, що елементарні для німецько-польського спілкування фрази в нашому випадку обертаються дивиною. Ну, запитай піди в Донецьку, як пройти на ринок. І куди тебе пошлють? Правильно, на базар. А йдеться про ринкову, тобто центральну середньовічну площу європейського міста з маґдебурзьким правом. А коли Донецьк отримав маґдебурзьке право? Отож.

Такі тонкощі чомусь не враховують. Хоча, з другого боку, не будеш же робити окремий словник для Донецька і Харкова. Тоді у гру вступила б ще одна мова — російська, якою розмовляють у цих містах. А вони ж, ці німці, думають, що в нас усі розмовляють українською. Ну, щонайменше розуміють її.

Ти дуже симпатична. Можна тебе відпровадити?

Уявляю, як зупиняє вболівальник, наприклад, із Дюссельдорфа гарненьку україночку на донецькому ринку і звертається до неї, зазираючи у наш розмовник: "Ти дуже симпатична. Можна тебе відпровадити?" Що відповість гіпотетична донеччанка? Як вона зрозуміє його слова?

Іноді мені здається, що якраз такі тонкі речі і є залізною завісою. Причому починається вона не на кордоні, а в нашому українському мозку. Кому ринок, а кому базар.

Згадалася смішна історія. На польсько-українському кордоні, ще в 1990-х, їхав до Польщі російськомовний українець. До нього доскіпався митник. Наш земляк поводився, як розумовий інвалід, — замість страховки давав права, замість багажника відчиняв капот. Знесилений цим вавилонським нерозумінням, наприкінці тортур він жалібно запитав розлюченого митника:

— Слышь, пан, а где у вас тут можно пописать?

На що пан відповів:

— Что я тебе ещё должен подписать?

Але наш земляк таки перетнув кордон.