Існують речі, якими люди цікавляться споконвіку. Зазвичай це проблеми, які неможливо розв"язати раціонально. Наприклад, чи є Бог, в чому сенс життя, чи має всесвіт власні межі, а якщо так, то що за ними, що відбувається після смерті або коли настане "кінець світу" і — головне — чи має цей світ кінець. Це питання з числа тих, що їх можна взяти лише на віру. Віруюча людина обов"язково ввійде до райської брами, де стоятиме апостол Петро з ключами. Крізь невіруючих просто ростиме трава — і так до кінця світу.
Особисто для мене образ "кінця світу" — це лише інша назва для "краху ілюзій". У принципі все моє життя лише й складається з кінців світу. І коли вибухає газовий котел, замалим не спалюючи мене і моїх друзів, і коли довго не приїздить сміттєвоз, і коли на три дні вимикають світло — це маленькі кінці світу, з якими доводиться миритися.
Варто іноді виїхати на базар, а кінці світу вже чатують на тебе. Підходжу до "солодкої тітки", а в неї слойок нема. Тоді я запитую, чи м"яке в неї вівсяне печиво, а вона гордо відповідає:
— Ні, воно в мене свіже. Тверде і кришиться, як і має бути!
Тітка зроду ще не бачила таких ідіотів
— А я з дитинства був переконаний, що справжнє вівсяне печиво — м"яке! — я не приховую свого здивування, а продавщиці здається, що я знущаюся.
Зрештою я купую півкіло печива в набурмосеної тітки, яка зроду ще не бачила таких ідіотів. "Це кінець світу, а не покупець", — мабуть, думає вона.
А я, прийшовши додому, заварюю собі чорного чаю з лимоном, роздираю пакетик і встромляю печиво в гарячий чай. Воно стікає рідиною, балансує і падає в мій відкритий рот. І це вже його кінець світу.
1 
1
Коментарі
4