Холодним жовтневим надвечір'ям ущерть заповнена електричка зупинилася на станції Буча. Це перша така. Вона виходить зі Святошина о 16.37, а далі, десь до восьмої вечора, всі такі — вщерть заповнені. Я не звик стояти в забитому тамбурі півгодини на одній нозі, але нічого трагічного в цьому не бачу. Я постою, це тимчасово. Для всіх цих людей таке стояння щоденне. Вони штовхаються, але такі правила гри. Ніхто не бачить у цьому ні брутальності, ні порушення приватного простору.
Поруч юнак відкоркував пиво, заплакало немовля, хтось заговорив про Яценюка, хтось почав нарікати на недостатню кількість вагонів. Усе так, як завжди, усе це повторюється тисячоліттями: людина стоїть на одній нозі. Вона відбула робочий вдень і, втомлена, повертається додому. Їй треба тепла і спокою.
І ось перон станції Буча. Двері відчиняються й електричка виштовхує порцію громадян, приймаючи стільки ж у своє лоно. Я стою на другій сходинці передостаннього вагона і спостерігаю за картиною.
Ще бадьорий дідок із велосипедом "Україна" намагається влізти в якийсь із вагонів. Йому дуже треба на свої села. Велосипедом він не доїде. Він нервово тицяється переднім колесом у тамбури вагонів, щось кричить, розчарований, і пробує далі. Але далі — ще гірше. Бо ця електричка так сконструйована, що діда б вона ще прийняла, але "Україна" в ній не поміститься ніяк. Стара, роздовбана "Україна" нікому не потрібна.
Я бачу людей поруч, і в кожному з них співчуття бореться з небажанням якось розступитися, створивши для старого і його велосипеда простір. Хтось перелякано зойкає: "Діду, куди?!", хтось намагається втішити його: "Зараз буде наступна електричка!". Але дідові не щастить. Дідові не могло пощастити. Йому доведеться чекати на морозі ще з дві години, коли спаде пасажиропотік. "Україна" — обтяжлива, він страждає через неї, нарікає на неї. Але точно її не кине. Цей факт — єдине, що я знайшов доброго в цій сумній і банальній історії.
2 
1
Коментарі