Перед 9 травня всюди аж роїлося від різних переживань війни. "Переживання" якраз дуже доречне у своїй неоднозначності слово. Переживають переважно ті, хто пережив, або їхні нащадки — що постійно чули про їхні переживання. Тому ціннішою за будь-який пафос є прості людські історії про Другу світову.

Була й у моїй родині така історія. Ніхто нікому її не розповідав, бо вона була важка, як валіза без ручок. Нічого героїчного там не було — все лише безглузде. 27-річного діда Панаса в перші дні після німецького нападу мобілізують як молодого лейтенанта і кидають на передову — з рушницею на танки. Дід потрапляє в полон і сидить у сусідній Вінницькій області в таборі. Удома він залишив вагітну моїм татом дружину з однорічним хлопчиком на руках.

Казали люди: "Стасю, піди туди. Оно люди кажуть, можна в німців чоловіка випросити". Наводили щасливі приклади: хтось повертався до родини — неушкоджений і далі жив під окупантами. Тобто від баби вимагалося небагато — піти за кількасот кілометрів пішки вагітною з малим сином на руках і випросити чоловіка.

Люди кажуть, можна в німців чоловіка випросити

Я ніколи не питав бабцю, що вона переживала в ті дні, коли думала, що справді може його врятувати. І чи взагалі були в неї якісь роздуми й вагання. Бабу Стасю немов паралізувало, і вона нікуди не пішла із села. Бо який у неї був вибір? Або піти й, можливо, загинути разом із дітьми, або зостатися й залишити дітей безбатченками. Одного вже народженого і другого — в животі. Це був вибір без вибору — цілком звична українська ситуація минулого століття. Пережити або загинути — для життя тут місця не було.

Баба Стася зробила саме той вибір, який дозволив народитися моєму батькові. Німецький фельдшер, який приймав у неї в жовтні 1941 року пологи, зробив свою справу акуратно, давши їй із собою хліба та рафінаду. Таке чомусь запам"ятовується на все життя. 

×