Місто любові

 

Якщо чесно, то сенс життя в чому? Фігурально висловлюючись, у тому, щоб не просто отримати Нобелівську премію, а й устигнути ще за неї пожити. Бажано якомога довше. Отриманий разом із останнім подихом мільйон доларів — це все одно, що зірка Героя Радянського Союзу посмертно. Це я до того кажу, що все-таки від життя варто отримати максимум. Саме коли живеш і коли молодий.

Моєму сусідові вже 60. Поїхав собі нещодавно в Перу на кілька тижнів. Приїхав, як і був перед тим — із кислою міною. Ніби й не їздив. Чи здивує людину, яка пережила комунізм, якесь Мачу-Пікчу? А я от собі думаю: "Молодий чоловіче, а тобі схочеться у твої 60 у Перу?" І відповідаю сам собі: ні, не схочеться.

Однак дуже хочеться зараз. Але я не можу. Ні в Перу, ні в Нікарагуа, ні на Гаїті. Практично нікуди, крім Кам"янця-Подільського й Івано-Франківська транзитом через Заболотів і Коломию. Бо так тепер повернулося життя. І взагалі, сконструйоване воно, це життя, якось кострубато, якось зовсім нелогічно: коли хочеш — не можеш, а коли можеш, то воно тобі зовсім і не треба.

Дуже хочеться побувати в Перу

Не повірите, але думаючи про цю життєву несправедливість, я переймаюся якимось дивним духом світла й радості. Від простого усвідомлення неможливості, як казав колись Іван Плющ, "впихнуть невпихуєме" і завоювати Париж. Від власного безсилля перед життям, яке будуєш лише десь на 20% і яке на решту 80 відправляє тебе в дивовижні подорожі транзитом через Заболотів і Коломию.

Але саме тут, на цьому конкретному маршруті, який я долав уже сотні разів за несповна 34 роки, під Хмільником Вінницької області, лежить маленьке сільце із грецькою назвою Філіопіль. У перекладі це означає "місто любові". Насправді там я живу і нікуди мені більше не треба.

×