Є історії, від яких хочеться заплакати. І зовсім не обов"язково, що б у них була кров, хтось умирав чи зоставався самотнім. Мене до глибини душі зворушила історія про голубів, яку розповів знайомий.
Іван продав Петрові голубів. Переїхали вони жити в нову голуб"ятню за п"ять кілометрів від старої домівки. Наступного дня птахи повернулися до Івана. Той знову повернув їх до Петра. Історія повторювалася кілька разів. Зрештою Іван хитрістю привчив голубів до нового місця. А відтак зграя перестала повертатися. Окрім одного голуба — найціннішого. Цього красеня ніяк не можна було прив"язати до нової домівки. Щоб він не міг літати, Петро підв"язав йому крила. Голуб повернувся до попереднього господаря пішки — йшов кілька годин вулицями. Довелося Іванові віддати товаришеві гроші.
Можна по-різному тлумачити цю історію: як вияв патологічної вірності, як особливості поведінки голубів певної породи, як перевагу батьківщини над чужиною, врешті-решт. Хоч як би ця батьківщина іноді здавалась жалюгідною.
Довелося Іванові віддати товаришеві гроші
Мені не раз доводилося спостерігати за людьми, які поверталися додому після тривалих мандрів чужими краями. Я бачив, як змінюються їхні обличчя, коли вони визирають із ілюмінатора на Дніпро? Як їм на очі навертаються сльози, коли шасі літака торкається землі бориспільського аеропорту? Як вони посміхаються нашим прикордонникам, цим першим українцям на шляху їхнього щемкого повернення.
І дарма, що за два тижні нашим голубам знову закортить накивати звідси п"ятами. Все одно повернуться до своєї голуб"ятні — хоч живими, хоч у снах, хоч мертвими. До речі, латиною "голуб"ятню" називають "колумбарієм".
1 
1
Коментарі
5