Фільм

Останні місяці чимось схожі на останні секунди перед смертю. Знавці кажуть, нібито в цей момент у свідомості людини прокручується все її життя — від початку до кінця. Мабуть, тоді відмирають якісь нейрони, що відповідають за людську пам'ять. Ти просто переглядаєш кіноплівку — останнє безплатне кіно, після якого лише темний кінозал. Хоча я в ці казки не вірю: кіноплівка мала би розкручуватися у протилежному напрямку від кінця до початку. А там, на самому початку, знову пірнати в темну воду. Однак ніхто не знає, що там насправді бачать майбутні мерці. Розповідали про це все одно живі. Тобто люди, які нібито вмирали, але повернулись. А якщо повернулися, отже, їх там ніхто не чекав.

Сьогодні ми теж дивимося фільми, хоча вони більше схожі на кліпи одержимих режисерів. Начебто для всіх нас однакові, але все одно кожен бачить щось своє. Все одно в усьому, що відбувається з нами, для кожного є тільки своя стрічка. Тільки режисер для всіх один. І кожен із нас має надію, що вона не остання. Кожен сподівається, що після неї не доведеться пірнати в темну воду або назавжди зостатись у темному кінозалі. Там, у темній воді, вже залишилися люди, які дивилися цей фільм із нами разом. Для них він урвався — титри, кінець, хрестик, зірка, знову хрестик.

Ні, ми все-таки додивимося цей фільм, хоч із темного кінозалу на сліпуче світло нового дня вийдуть не всі. Ми це знаємо, і поруч із нами ходять люди, які не дійдуть і залишаться. Від цього знання всім нам моторошно. Трохи не так, як було перед убивствами Нігояна, Вербицького і Сеника. Тоді було просто боязко. Тепер — моторошно. Як потім із цим жити? Тепер усі під Богом — і праві, й неправі. Дивимося фільм. Кожен свій, але той самий. Хтось стріляє, хтось умирає. Той, хто вбиває, не знає, за що. Той, хто вмирає, не встигає подумати, чому саме він. Умирає і не повертається.

×