Підвозив якось до селища дуже колоритного дядька. Тих, що просто так сідають і виходять, видно одразу. Ті, що залишаються назавжди, ніколи такими не здаються з першого погляду. Я балакунів люблю, бо й сам такий. Балакун у наших широтах — насамперед істота, що не боїться сказати зайвого. "Находка для шпиона" — про таких кажуть ще зі сталінських часів. Такий, як скаже щось не те, то нічого страшного: вийшов і нема його, як не було ніколи. Часи вже, слава Богу, не сталінські.
— Мене Валерою звати, а вас? — питає він із місця в кар'єр.
— А я Андрій, — відповідаю.
— О, Андрушко! — каже він так, як казала тільки одна на світі людина — моя покійна бабуся. Він переходить на "ти" невимушено, як батько.
Загубив на дачі мобільний. Порався в садку і десь у траву його випустив. Батарея сіла.
— І віриш, Андрушко, я такий щасливий без того мобільного.
Дядя Валера родом із якоїсь станиці Ставропольського краю. Розмовляє українською вільно, навіть гарно, але таке враження було, що рідна в нього російська.
— Ви вже тут вивчили українську так гарно? — питаю.
— Та де! Я тут якраз був русифікований. У нас на Ставропіллі майже всі навколо розмовляли українською. Я в 1960-ті приїхав до Києва і тут обрусів. Науково-дослідний інститут, кар'єра, друзі…
Ми розговорились, що аж прощатися не хотілося. Стояли ще хвилин 10 біля станції. Народився він 1942-го, за окупації. Розповів байку, як обпісяв німецького офіцера. То мати подумала, що їх розстріляють, а німець тільки усміхнувся й сказав: "Ґут кіндер". От і мені видно, що "ґут", хоч я й не офіцер вермахту.
Якесь таке дивне відчуття: людина з іншого світу — покоління твого тата, але жодних непорозумінь. Гарне підтвердження того, що люди сходяться між собою за духом, а не за віком, мовою та релігією.
Я подумав, що наступного разу, якщо він буде, треба буде обмінятися мобільними з дядьком Валерою. Якщо він знайде його в траві.
3 
1
Коментарі