Із танцями в мене завжди були проблеми. Ні, я не поганий танцівник. Я взагалі не танцюю. Мене в них, у самому факті їх існування, щось не влаштовувало. Мабуть, як завжди, мав рацію Фройд. Просто я в дитинстві достатньо надивився, як пристрасно танцює мій тато… Ой, ви не бачили, як танцює мій тато! Це тремтіння підлоги, це дрижання кришталю, ці вібрації стін… Його рухи були чимось середнім між тайським боксом, шаманськими заклинаннями і шлюбними танцями фламінґо. Звісно, з поправкою на поміркований клімат і правила доброго тону. Якось дивно навіть, що він у своєму житті так нікого й не скалічив.
Усі жінки, які танцювали біля нього — в мене язик не повертається написати "з ним" — з неприхованим захватом казали мені: "Твій тато просто супертанцюрист… Це такий шал, такий драйв"... І, знесилені, падали на стільці чи що там під ними було. Їм усім — п"ятьом, десятьом, двадцятьом — здавалося, що він водночас танцює з кожною з них. Хоч старий не танцював із жодною.
Я певен, у нього вселявся демон. І от зараз я пишу про тата і раптом розумію, що і мною починає оволодівати якась незбагненна сила. І вже мої власні думки не встигають за пальцями. Точніше, пальці самі починають думати — судомно перебирають по клавіатурі. Таким чином я компенсую свою танцюристську безталанність. У мене, виходить, свої танці. Але вони здаються мені лише жалюгідною подобою татових па.
Твій тато просто супертанцюрист
Гадаю, мені ще можна якось надолужити. Приїхати до старого, якому вже 66, і попросити:
— Давай затанцюємо разом.
І тоді я ввімкну касету "Подільське весілля-4". І ми затанцюємо разом із татом. Це буде найкрасивіший танець цього світу. Такі танці не закінчуються ніколи. А Фройд із того світу знову усміхнеться. І знову по-своєму матиме свою вічну рацію.
1 
1
Коментарі
5