Не одному мені здається, що ми в Україні надто близько підійшли до чогось поганого. Хоч і те, що було досі, не можна назвати якимось сильно райдужним. Якісь невидимі фронти, циклони, магнітні бурі, але все начебто спокійно, без крові. Насправді українці не дуже люблять кров.
А що люблять? Я часто себе запитую: як ми можемо повестися, підійшовши до однієї з тих меж, за якою погано? І що таке "погано", наприклад, для людини, яка щодня залишає в ресторанах кілька тисяч гривень, але раптом усвідомлює, що завтра не матиме на хліб? Це не погано — кінець світу.
Усе, що нині відбувається, схоже на китайську "культурну революцію", коли професорів заганяли працювати у свинарники. Її полегшений варіант. Тільки замість хунвейбінів — невидимі лапи кризи, що вже пройшла всюди, але ніхто її в обличчя не бачив.
Я маю знайомих, які поступово із міцних бізнесменів-середнячків, про яких казали "набрали жирок", перетворюються на невпевнених підлітків. Там недоплатили, там кинули, там замість грошей знову пропонують унітази, а банк позики не дає. А ще кредит на шиї. І невідомо, навіщо була ця цегляна коробка в Білогородці? І весь сконструйований тобою світ накривається мокрим рядном.
Навіщо була ця цегляна коробка в Білогородці?
І треба було б якось відмовити собі в Мальдівах і Домінікані. Якось поміняти "тойоту" на "шкоду". Якось поїхати в село на картоплю.
Одна моя знайома бабуся, коли її гонориста онука сварилася з чоловіком, казала:
— Доцю, зменша˜тись треба, — з наголосом на другому складі.
Іноді думаю, що все, що коїться нині, — добрий шанс усім трохи зменшитися перед тими, хто нас оточує. Ні, жодного мазохізму. Це називається побувати в чужій шкурі, яка насправді є твоєю. І кров — теж усюди тільки твоя.
1 
1
Коментарі
7