Моя церковна кар"єра завершилася на самому початку. Після закінчення школи я провалив вступ до педінституту і не мав куди подітися. Це були Курси православного священика, які за два місяці видавали свіженьких служителів культу. Тоді, на початку 90-х, можна було запросто стати священиком. Навіть трактористом чи механізатором так швидко не станеш.
І я туди вступив. Ісусоподібний отець Олег, якого ще нещодавно в неформальних колах кликали не інакше, як Йогом, розмовляв зі мною в церковній комірчині без вікон.
— Чи можете проспівати щось духовне? — спитав він, хоча я сподівався запитань про Святу Трійцю чи апостольські послання.
Я зашарівся і не зміг видобути нічого оригінальнішого за "Боже великий, єдиний".
— Ні, ні, це не зовсім церковне, — перервав мене отець, — давайте краще щось… гм… цілком світське…
"Ну, — думаю я, — може, про синьоокого пана полковника? Ні, це повний ідіотизм… Може, "Пісню про рушник"? Цоя? Щось із Мареничів?" Думки гарячково сновигали в голові. І отець Олег вирішив допомогти:
— Андрію, щось таке, щоб я розчув ваш голос…
Отець Олег вирішив допомогти мені
Раптом мій мозок із тисяч пісень цього світу вихоплює одну-єдину пісню, і підлітковий гусячий голос, цілком незалежно від мене, з удаваною бадьорістю заводить:
Ой у луууузі червона калина похилилася!
Чогось наша славна Україна зажурилася…
Ні, я не співав. Я ґелґотав. Це була справжня ганьба і провал.
Отець Олег швидко наступив на горло моїй пісні:
— Вистачить. Вас зараховано.
Це були найпотрібніші слова. О шостій ранку наступного дня я нишком забрав свої речі і втік. Церковного золота з собою не взяв.
2 
1
Коментарі
2