Якось ми з донькою їздили в супермаркет і, повертаючись, усю дорогу слухали збірку найкращих музичних номерів за останні 40 років. Коли мала була меншою, завжди просила або "вимкнути", або "зробити тихіше". Цього ж разу вона поводилася по-іншому. Вперше.
Музика волала досить голосно. Варвара уважно слухала. Коли пісня була серйозна, вона замислено дивилась у вікно. Коли пісня була весела, вона усміхалась. А от коли раптом настав час для "Ноу ф'юче" групи "Секс Пістолз", я почав активно підспівувати.
Я люблю цю пісню давно. Вона писалася про інше, для іншого слухача і була гімном протесту проти політики Великої Британії та її королеви.
У нас ніколи не було королеви
У нас ніколи не було ні королеви, режим якої в пісні прямо називають "фашистським", ні їхніх проблем — нам би їхні проблеми, ні їхнього панк-року — музики тамтешніх "молодих і лютих", їхнього протесту — успішного, комерціалізованого і досить комфортного. Однак усе своє свідоме життя особисто для мене "Без майбутнього" була піснею терпіння, цинізму та вічної дулі в кишені. Мовляв, у мене немає майбутнього, але я живий і далі житиму, всьому складаючи ціну — фашистським режимам моєї країни з їхніми недолугими королевами, вічному перехідному періоду та повній невпевненості в завтрашньому дні.
От я співаю, зиркаю в дзеркальце на Варвару і бачу її усмішку. Ну, що тут скажеш? Пісню ми доспівували вже з Варкою разом. "Ноу фюцє! Ноу фюцє! Ноу фюцє фо мі!" — повторювала вона, поки що зовсім не розуміючи сенсу. Я ж сенс розумів. І це була настільки суперечлива ситуація, що я не втримався від сліз.
З одного боку, це була якась нова якість нашої дружби. Ініціація або одна зі стадій дорослішання. З другого, невже вона теж "без майбутнього"?
Ну, і переміг третій бік. Рятівний і терапевтичний:
"Це просто гарна пісня, — сказав собі я. — А з майбутнім ми якось домовимось".
3 
1
Коментарі
11