Африканські діти

 

Розповідають, що на одному концерті гурту U2 у Ґлазґо його лідер Боно в певний момент зупинив музику і почав повільно плескати в долоні. Публіка стоїть здивована, а співак раптом каже:

— Щоразу, коли я плескаю в долоні, в Африці вмирає дитина.

П"яний крик із натовпу:

— Мудило, припини вбивати дітей!

Я не хочу сказати, що Боно — добрий, а п"яний шотландець — безсердечний цинік. Також не подумав би й навпаки: мовляв, музикант — пафосний лицемір, а його випадковий візаві — веселун і дотепник. Істина ж у таких анекдотах завжди губиться між двома крайнощами. І саме дивовижне відчуття істинності чомусь змушує нас реготати.

Мовчати не дам, буду красти

Хоч від того, що нам смішно, не перестають умирати африканські діти. Не з анекдоту — справжні, із плоті й крові. А вся справа у цих клятих іграх на публіку, які неодмінно містять у собі фальш.

Поточна війна біґбордів, лайтбоксів і розтяжок у Києві особисто мені не залишає навіть отих реальних "африканських дітей" за дужками. Тому так кортить розбити цей фальшивий хор своїм криком: "Там, де буяли парки, тепер буяють гідропарки", "Є сильні, розумні, красиві, а є гаркаві", "Мовчати не дам, буду красти"…

Чи не вперше жодна фізія не викликає найменшої симпатії й усі кандидати здаються технічними. Чи не вперше абсолютно байдуже, хто переможе, бо програють, як завжди, "африканські діти". Їх убивають тут на кожному кроці — європейською посмішкою, потилицею виконроба, очками дрібного злодюжки чи лисиною крикливого самодура.

Проте існує одна важлива обставина. Кожен із нас може сказати: "Мудило, припини вбивати дітей!". І це вже дуже багато.

×