– Мама батька втратила в Афгані, а я Петра – на Донбасі, – Руслана витирає спухлі від сліз очі й обіймає побратимів чоловіка, які приїхали провідати її на роковини.

Серед них – Іван. Із Русланою і загиблим Петром разом вчилися в Ірпені. Хлопці дружили, доки обоє не закохалися в дівчину. Руслана вийшла заміж за Петра, бо завагітніла. Іван на третьому курсі перевівся в інший університет. За іронією долі хлопці зустрілися вже на війні. Потрапили в один взвод. В окопах забули про старі образи.

– Мам, а папа коли приїде? – 4-річний Артем досі не знає, що батька нема. Правду розказали тільки першокласниці Даші.

Діти туляться до чоловіків у формі, по черзі відносять у свою кімнату подаровані солодощі й апельсини.

Іван після смерті побратима до Руслани зачастив. Приїздить то кран поремонтувати, то котел почистити. Діти до нього звикли.

– Руся, ти б не відмахувалася. З двома дітьми без чоловіка важко. А у вас із ним таке кохання було! – каже мати.

– Петро мені не простить. У гробу перевернеться, коли взнає, що я за Івана пішла.

У грудні син приносить із дитсадка малюнок, на якому русявий хлопчик тримає за руку чоловіка з пістолетом.

– Артеме, ти знову папку намалював? – бабуся ковтає сльози.

– То – дядя Ваня. Тато мені приснився. Сказав, щоб дядю Ваню слухався. Він тепер у сім'ї за головного. Мене стріляти навчить, коли виросту.

Біля матері схлипнула Руслана. Через тиждень Іван уперше лишився в них ночувати.

– До Нового року пропонує побратися, – Руслана заплітає доньку до школи. – Старша вже почала його татом кликати. Я до Петра на могилу ходила. Просила, щоб подав знак, що не проти наших стосунків. Через три дні дізналася, що втретє вагітна

×