Дмитро й Микола – мої однолітки. Ми провели разом чотири літа, коли батьки на канікули відвозили мене в село.

У Миколи тато тракторист, у Дмитра – сільський голова. Батьки останнього були не в захваті від такої дружби.

– Не нашого поля ягода, він тебе дурному научить, – не раз повторювала мати Дмитра.

Але хлопці пасли разом корів і курили за фермою. Після школи Дмитра відправили у Рівне на навчання. Однак ці роки тільки укріпили хлопчачу дружбу. Вони разом їздили на дискотеку в сусіднє село і ремонтували батьків Lanos, якого Дмитро розбив при виїзді з села.

Його вирішили одружити з донькою священика. Однак згодом заручини розірвали – від Дмитра завагітніла інша дівчина. Коли ж на село прийшло 10 повісток, друзі вирішили йти воювати. Але сільський голова сина відмазав. Микола поїхав на Донбас сам – правда, в Дмитровому бронежилеті. Повернувся за рік, а друг – уже в кріслі сільського голови.

– За весь час навіть не подзвонив, – казав Микола. – А коли я вернувся, почав їздити в район іншою вулицею, щоб зі мною не зустрітися.

Коли отримав посвідчення учасника бойових дій, пішов у сільраду – отримати землю під будівництво.

Через два місяці зустрічаю Миколу з пляшкою біля сільмагу.

– Участок отримав, – говорить. – Дімка дав по старій дружбі – на зарослому очеретом болоті, біля відстійників.

×