Прадіду Івану пощастило в житті охопити три сторіччя. Народився 1899 року, а помер 2002-го. Ходив по землі 102 роки й чотири дні.
1944-го його з дружиною і двома дітьми депортували з Польщі. Дорогою у вагітної Марини почалися пологи. Немовля померло. Те "добровільне переселення" з Холмщини дід не міг простити ні полякам, ні совітам. Замість відшкодування майна отримав злидні й голод.
У Херсоні, куди їх відтягнув товарняк, корів поміняв на коней і подався на Волинь, щоб бути ближче до кордону. До 90 років надіявся, що повернеться на рідну землю. Їздив туди в рік мого народження. Дерев'яної хати вже не було, але свою ділянку впізнав – була між церквою і цвинтарем, що збереглися.
Поляк, батьки якого оселилися в нашому дворі, пустив діда за паркан. На місці клуні стояла пилорама, а там, де колись рохкали свині, працювала автомайстерня. Дід став на коліна і поцілував землю. Грудочку чорнозему сховав у шматинку. Приїхав до Луцька мовчазний. Розумів, що ні той двір, ні село вже ніколи не стануть нашими.
– Найцікавіше завжди відбувається наприкінці й на початку ери. Гляди, не проґав, – казав мені.
На днях телефонує подруга, кримська татарка. Її доньці-школярці на канікули дали завдання написати твір про місто, в якому народилася. За 10 хвилин складаємо розповідь про Феодосію, хоча 8-річна Марта її майже не пам'ятає. 2014-го батьки забрали її з окупованого Криму до столиці.
– Мати два тижні тому в Крим їздила на похорон діда, – говорить подруга. – У Київ лаванду привезла, а я просила грудочку землі. Мати каже: землю беруть, коли знають, що не повернуться. А дід перед смертю напророкував, що за п'ять років Крим знову стане український.
Я її діду вірю. Хоч і з жалем дивлюся на грудку землі, сховану у шматинці біля образків
1 
1
Коментарі