Щогодини на Землі зникають близько трьох видів флори і фауни, стверджують фахівці з Ібероамериканського центру біологічного різноманіття. XX століття стало "летальним" для більш ніж 100 видів тварин. Пропонуємо згадати, кого ми втратили за останню сотню років.
Тигри
У XX столітті були знищені три підвиди тигрів: яванський, закавказький і балійскій. Найменший з усіх - балійскій був більше схожий на кішку - важив від 65 до 100 кг. Тим не менш в легендах і міфах жителів острова Балі образ тигра був пов'язаний з руйнівними силами. Початок масового знищення балійських кішок поклав барон Оскар Войнич: він застрелив тигра в 1911 році, і після цього буквально за чверть століття вони зникли. Останню самку застрелили 27 вересня 1937 року. Цікаво, що балійці, судячи з усього, намагалися забути про свій злочин і знищили багато творів мистецтва і документи, пов'язані з балійскім тигром.
Закавказький тигр жив в очереті на березі річок до Середньої Азії, в Ірані та на Кавказі. Яскраво-рудий красень мав вагу близько 240 кг і був одним з найбільших представників виду, поступаючись лише амурського і бенгальської підвиду. Цей тигр любив подорожувати, долаючи до 100 км у добу, за що отримав від людей прізвисько "бродячий барс". Місцеві жителі століттями мирно існували поруч з тигром, не вважаючи його небезпечним. Для нього навіть було зроблено виняток: його малювали на тканинах і килимах, незважаючи на те, що іслам забороняє зображення живих істот.
Зникав вид поступово. Відомий випадок 1883 року, коли солдати на прохання місцевих жителів влаштували облаву на тигрів в районі Ташкента. Є свідчення про те, як у 1906 році приблизно в тих же місцях тигра застрелив один з князів Голіциних. Останнього закавказького тигра бачили в дельті Амудар'ї в 1957 році. Після того як люди освоїли землі на берегах річок, перетворивши їх у сільськогосподарські угіддя, і розполохали всіх кабанів і косуль, смугастим хижакам стало нічим харчуватися.
Мешканці Яви досі не можуть повірити в повне зникнення яванського тигра. І хоча останню велику кішку тут бачили в 1979 році, ходять легенди і чутки про нові появи вимерлого звіра. Національний парк Meru Betіrі був створений спеціально для пошуку зниклих тварин. Живих підвидів тигрів на планеті залишилося всього шість.
Мандрівний голуб
Колись мандрівних голубів у США і Канаді було настільки багато, що, пролітаючи, вони затуляли собою небо і створювали подобу затемнення. На одному дереві можна було побачити більше сотні гнізд. З розповідей американського орнітолога Олександра Вільсона, який жив на рубежі XVIII-XIX століть, одного разу йому довелося побачити зграю голубів довжиною 360 км: за чотири години спостереження він нарахував 2 230 272 000 птахів!
Від голубів людям було багато клопоту: їх послід, наче сніг, падав з неба, вони їли фрукти, ягоди, горіхи - за підрахунками зоологів, зграя могла з'їсти 617 000 м³ корму за раз. "Це більше добового раціону солдатів всіх воюючих країн до кінця Другої світової війни!" - писав британський натураліст Френк Лейн.
Не дивно, що колоністи з Європи розгорнули в Північній Америці справжню війну з цими птахами. Це був і спорт, і розвага, і бізнес. З появою телеграфу про зграї голубів стало можливо миттєво повідомляти мисливцям, і туші тисяч птахів і пташенят відправлялися по залізниці на ринки. "Історія винищення мандрівних голубів - найприголомшливіша драма, що розігралася в природі за участю людини", - описує трагедію цих пернатих біолог Ігор Акимушкин.
До початку XX століття мандрівних голубів в природі не лишилося, кілька особин жили в зоопарках і у приватних осіб. 1 вересня 1914 року в зоопарку міста Цинциннаті померла голубка Марта - останній представник колись найпоширеніших у світі птахів.
Сумчастий (тасманійський) вовк
Він умів позіхати, як крокодил, розкриваючи пащу майже на 120°. Сумка на животі, в якій самка носила вовченят, відкривалася назад, завдяки чому рослини при бігу не набивалися в складку. Австралійські аборигени малювали цю дивну тварину ще за 1000 років до н. е., а європейці виявили порівняно недавно і змушені були внести зміни в класифікацію тварин, оскільки сумчастий вовк в неї просто не вписувався.
Перший докладний опис тварини було зроблено в 1808 році - до того часу вовки водилися лише в Тасманії. З материкової Австралії і острівної Нової Гвінеї вони були витіснені конкурентом: собакою дінго, яку масово завозили переселенці-аборигени. Але і в Тасманії сумчастим вовкам не було спокою: мисливці злюбили цих хижаків, оскільки вони тягали дичину з капканів і розоряли пташники, а фермери вважали, що саме ці вовки крадуть у них овець. Лише в 2013 році австралійські вчені реабілітували вигляд, вказавши, що їх слаборозвинена щелепа не дозволяла полювати на овець, але було вже пізно.
Відстріл та відлов тасманських волків в середині XIX століття привів до того, що до 1863 році тварини збереглися лише в горах і дрімучих лісах Тасманії. На довершення всіх лих тварини заразилися смертельною хворобою - ймовірно, чумою від привезених на острів собак, і до 1914 року диких сумчастих вовків залишалися одиниці. Останній тасманський вовк в природі помер в 1930 році, останній вовк, який містився в зоопарку Хобарта, помер шість років тому.
Людство схаменулося через півстоліття і засумувало за втратою. На початку XXI століття генетики намагалися воскресити тварину, але біоматеріалу виявилося недостатньо. Австралійці вірять, що вовк може знайтися ще у найглухіших лісах Тасманії. У 2005 році австралійський журнал The Bulletin пропонував 1,25 млн австралійських доларів тому, хто зловить "тасманійського диявола".
Також в XX столітті вимерли: ньюфаундлендский вовк, який жив на однойменному острові і на східному березі Канади, шаману, або японський хондосський вовк - найменший з підвидів вовків, і кенайский вовк (Canis lupus alces), що жив на Алясці, - найбільший представник псових. Останній був більш 2 м завдовжки та понад 1 м у висоту. Для того, щоб знищити небезпечного гіганта, люди застосовували стрихнін.
Тарпани
Ці невеликі дикі і полохливі тварини є предками сучасних коней і найближчими родичами коня Пржевальського. Батьківщиною їх була Східна Європа і в тому числі європейська частина Росії, також вони зустрічалися в степах і лісостепах Центральної Європи, Західного Сибіру і Західного Казахстану. Тарпани швидко бігали, їх назва мовою тюркського народу звучить як "мчати щодуху тікати щодуху".
Голодуючи взимку, тарпани поїдали приготоване для домашньої худоби сіно в степу, а в період гону часом "забирали" домашніх коней в прерії. Наздогнати і вбити злодія багато хто вважав забавою і справою честі, до того ж м'ясо тарпана було досить смачним.
В результаті знищення і освоєння земель в Центральній Європі лісових тарпанів не залишилося ще у Середньовіччі, на сході ареалу - в XVI-XVIII століттях. Останній лісовий кінь був застрелений у нинішньої Калінінградської області в 1814 році.
Степові тарпани існували довше: до XIX століття їх стада ще зустрічалися в природі. Найдовше вдалося протриматися тарпанам причорноморських степів: вони вільно паслися ще в 1830-і роки, проте вже через 30 років їх популяція зійшла нанівець. Останній представник степової породи був помічений у грудні 1879 року на території Херсонської області України. Однак повністю підвид зник у 1918 році, коли загинув останній жеребець, якого утримували в неволі: в приватному маєтку під Полтавою.
На початку XX століття поляки штучно вивели породу польський коник в Біловезькій пущі на основі потомства одомашнених тарпанів: ці тарпановидні коні зовні схожі на вимерлий підвид, однак генетики не вважають їх ідентичними.
Гуадалупська каракара
Каракара - птах, що жив на мексиканському острові Гуадалупе, - мав репутацію "жахливого" і "злого". І небезпідставно: ці пернаті були жорстокі навіть з власними дітьми - вони вибирали з кожного виводку найслабше пташеня і вбивали його, а також знищували своїх ослабших родичів. Найчастіше ці пернаті хижаки з родини соколиних поїдали не тільки падло, але нападали на молодих кіз і домашніх птахів, навіть будучи ситими, і вбивали одну за одною, не лякаючись людини. Через це місцеві пастухи їх жорстоко ненавиділи і намагалися всіляко винищити, у тому числі за допомогою отрут. Винищення відбувалося в рекордні терміни: якщо в 1876 році каракары спокійно літали по всьому острову, то у 1897 році була помічена лише одна особина. Остання згадка про живу гуадалупську каракару відноситься до 1903 року. Ці птахи-вбивці стали єдиними хижими пернатими, яких людина навмисно знищила. Разом з каракарами вимерли воші виду Acutifrons caracarensis, мешкали на них.
3 
1
Коментарі