Єгорка лишився живим

До Дня пам'яті і примирення. Ми пам'ятаємо!

Мій дідусь Єгор – справжній філософ і пацифіст. Він знав п'ять мов (українську, польську, російську, німецьку і церковну старослов'янську) і вмів робити усе – будувати хату, прищеплювати дерева, плести руками корзини і светри - гачком. Найбільше він любив пізнавати світ, за що ми його називали народним академіком, а найкраще дід вмів мурувати печі та грубки, які завжди були серцем і душею української хати. Його життя складалося із мандрів від хати до хати, від родини до родини, де після дідусевої кропіткої роботи з'являлося тепло і затишок. Але війна на довгих чотири роки забрала у дідуся ці улюблені мирні заняття. У свої 35 років Єгор став артилеристом.

Про війну дідусь говорив неохоче й нечасто. Іноді нам, малим, доводилося чути, як він зі своїми ровесниками, котрі приходили до нього додому постригтися (дідусь вміло робив і це), згадували про страшні воєнні часи і просили Бога, щоб таке ніколи більше не трапилося з нами і нашою землею.

У моїх дитячих спогадах воєнні дідусеві оповідки спліталися із прочитаними книжковими історіями у якісь страхітливо-героїчні картинки. Я боюсь вигадати щось зовсім літературне і не схоже на життя. Тому щороку прошу маму нагадувати мені і всім нам те, що не можна забути.

Один із випадків міг забрати дідусеве життя. Рядовий артилерист Єгор потрапив під снайперський обстріл, рятуючись, він впав і довго лежав непорушно. Куля не влучила у діда – вона пошкодила лише його казанок. І Єгор, який і без того мав завжди проблеми зі шлунком, залишився без посуду для гарячого обіду. Коли розгорнули польову кухню, Єгор взяв свою ложку із короткою ручкою, яку носив у халяві чобіт, і підійшов до одного товариша по службі, попросив поділитися казанком, на що той відповів: "Я свого котелка никому не даю". Потім до другого, третього, але ніхто з трьох не захотів поділитися. Четвертий раз просити не захотів. Як і годиться філософові – він вирішив, що це доля. Трохи засмучений і дуже голодний Єгор відійшов від кухні на відстань, де менш чутно було брязкотіння ложок, і ліг спати у невеличкому окопі, бо коли спиш – їсти не хочеться. Втома накотилася разом зі сном і хто знає, скільки тривав цей відпочинок, але раптом почувся вибух. Єгор спросоння підскочив зі свого укриття і стрімголов побіг, куди очі дивились. Потім різко спинився – ніхто ж нікуди не біжить. Тільки він один. Дідусь повернувся на місце дислокації польової кухні, де все перетворилося у кашу з людських тіл, залитою кров'ю. Один із товаришів, який перший відмовився ділитися казанком, волав не своїм голосом, трясучи лише шкірою, яка залишилася від правої руки: "Добейте меня! Добейте!". Медсестра перемотувала бинтами окривавлений обрубок його руки. Повітря, яке ще недавно пахло воєнною кашею, прогріло від страху і крові. Єгор залишився голодним і живим…

Ми пам'ятаємо три випадки, коли дідусь міг загинути, коли, здавалося, шансів не було. Але Бог беріг його, бо ще не народилася моя мама. А як без мами народилася б я? Дідусь Єгор пройшов всю війну, дійшов до Берліна і повернувся живим й неушкодженим.

Дякую вам, дідусю, що залишилися живим. Ваша мудрість, відвага і щирі молитви тримали небо над нашою країною. Ми пам'ятаємо…