МОЯ ВІЙНА

В актовій залі Дарницької райдержадміністрації незвичайна подія - концерт-новорічне вітання. Кого вітають? Українських героїв, що приїхали на відпочинок, дружин бійців, дітей. Запрошені також волонтери. На сцену виходять артисти: хлопчики і дівчатка з самодіяльних колективів, Олександр Єгоров, відомий композитор і виконавець, Орест Криса, неперевершений скрипаль, Сергій Шматок, гитарист-віртуоз, Анатолій Гнатюк, народний артист, актор театру ім. І. Франка і одночасно активний помічник волонтерському руху, Віктор Река, якого було важко поранено під час Майдану. Майже цілий рік він лікується в Польщі, де почав писати і виконувати власні пісні. Тільки для того, щоб виступити на концерті, він приїхав з Варшави. Василь Ковтун, поет і читець авторської лірики, співак Олександр Павлик, а також юна і відома тепер цілому світу поетеса Анастасія Дмитрук, в чиїх поетичних рядках "Никогда мы не станем братьями..."відобразився вибух національної свідомості українців.

Артисти навіть пляшку новорічного шампанського відкорковували не в теплій квартирі, а в схроні селища Пески під акомпанемент ворожих "градів".

На перший погляд звичайний концерт: глядачі в залі, артисти на сцені. Але якась невидима струна, що натягнута в кожній душі створює особливу атмосферу. Її не побачиш очима, але серцем ти її відчуваєш, вона рухається "мурашками" по шкірі. Що не вірш, то спирає дух. Що не пісня, хай навіть і здавен співана, ніби написана спеціально для цього незвичайного глядацького залу. Та й артисти споріднені відчуттями війни. Олександр Єгоров, Орест Криса і Василь Ковтун навіть пляшку новорічного шампанського відкорковували не в теплій квартирі, а в схроні селища Пески під акомпанемент ворожих "градів". І тут ловиш себе на думці: таки дійсно, люди, що прийшли на концерт, особливі.

Українські "кіборги" - здавалося б, зовні звичайні чоловіки. А насправді? Чи може звичайна людина місяцями виконувати надлюдські функції? Це вони утримували, як неприступну фортецю, Донецький аеропорт. Це вони своїм героїзмом і самопожертвою викликають звірячий страх і ненависть у ворога. А тут, в залі, навіть важко уявити, що їх щоденною роботою там, у Донецькім краї, є війна. Невідомо, як саме сприймають себе ці чоловіки, високі і не дуже, юні і літні, але насправді за кожним цим життям - ціла Україна.

В будівлі Дарницької райдержадміністрації створено волонтерський центр

Попри клопоти, вдалося поспілкуватися з організатором - Раїсою Шматко. Ця жінка гідна окремої розповіді. Як то кажуть, це - ураган. Вона здатна запалити своєю енергією тисячі людей, з якими за своєю життєвою небайдужою вдачею її зводить доля. Вона пройшла випробування Майданом, де поріднилася із бійцями ОУН, з ними проводжала в останню путь героїв Небесної сотні... Її Майдан триває й досі. Тепер уже на сході України, куди вона проводила своїх побратимів на лінію вогню і стала їх берегинею не тільки в щоденних молитвах, а й щотижнево доставляючи у саме пекло війни все необхідне. Її війна не переривається ні на день, ні на мить і цей душевний запал передає всім людям, з якими зводить цю жінку доля. Так сталося і з головою Дарницької держадміністрації Геннадієм Сєнцовим. Після спілкування з Раїсою він не миті не зволікав із рішенням, виділивши приміщення в адміністративній будівлі для Дарницького волонтерського центру.

"Нам тепер не треба шукати приміщення для зборів, - ділиться Раїса Шматко. - До створення центру моя квартира нагадувала справжній склад речей, які волонтери щотижнево доставляють в зону АТО. Сьогодні є місце, де ми маємо можливість обговорити план дій, зустрітися з підприємцями, які надають допомогу волонтерському руху. Сюди доставляє продукцію Кухарська сотня. Тут вирішуються питання із транспортом, яке є одним із найскладніших. Такий крок збоку влади є підтвердженням, що нам нема чого ділити, адже ми маємо спільну мету і готові покласти життя, повірте, кажу це без усякої патетики, за Україну і її мирне майбуття".

Це страшно, але війна стала сутністю нашого життя

Концерт закінчився, але гості ще довго не розходилися: фотографувалися, обмінювалися враженнями, дякували артистам за щирі виступи... Видалася хвилинка і вдалося записати думки, озвучені Раїсою. Думки крізь біль і сльози:

- Важко сказати, кому з нас складніше. Бійцям, які щоденно живуть на межі, чи волонтерам, які здригаються від кожного телефонного дзвоника. Щоразу запам'ятовую обличчя, сказане слово, розуміючи, що наступного разу може не статися. Скільки горя, скільки пролитих сліз за цими словами - віддав життя, захищаючи державу. Там гинуть кращі. От і зараз, поки ми знаходимося тут, наші хлопці повідомляють, що Донецький аеропорт перетворився у вогневий котел. Невже вони там поляжуть?!

Це страшно, але війна стала сутністю нашого життя. Вертаюся морально і фізично випотрошена, а проходить пару днів і щось внутрішнє знову підштовхує тебе повернутися. Повіриш? Іноді навіть лякає психологічний стан: страх смерті зник - я втратила його ще на Майдані, а залишилося лише бажання, що керує тобою - йти наперекір, йти всупереч логіці, йти до кінця і не зупинятися.

Хто там не був, той не може зрозуміти, що притягує у війні. Але насправді вона очищує душу, ти відкритий і без будь-яких каменів за душею.

Новий рік ми вирішили з групою артистів зустріти разом з нашими хлопцями.Це свято запам'ятається мабуть до скону: навколо залпи "граду", аж земля гойдається, а ми в схроні слухаємо музику Баха у виконанні Ореста Криси. Там всі образи, конфлікти здаються настільки нікчемними... Вони просто втрачають будь-який сенс.

Ми живемо в двох паралельних світах. Тут президент і компанія збільшують свої статки, Ахметов диктує, як нам поводити себе, а там хлопці в калюжах без карематів лягають спати і встають, а потім йдуть на передову. Для мене кожен з них цінніший за тисячі чиновників і генералів, які роздають безглузді команди, адже припинити це кровопролиття можливо було ще в зародку. Наші чоловіки готові були покласти край цій війні, але їм не давали. А зараз дочекалися, коли їх життя тільки в Божій волі.

Ми приїжджаючи до "кіборгів", не маємо права плакати, це їм дозволено розслабитися, хоча вони не дають волю почуттям. Вражають юні бійці. Юнаки, яким ще й голитися не доводилося. Або дівчина Марійка, з якою ми познайомилися під час останньої поїздки. Після її слів:"Я тут за свою землю. Україна або смерть", - поет Василь Ковтун буквально на коліні написав вірш, з яким сьогодні звернувся до залу. Серед "кіборгів" нема ні заробітчан, ні пристосуванців, бо там кожна мить може стати останньою.

До речі, добровольці не отримують жодної винагороди, а вони є той кістяк, який не зламаєш нізащо у готовності йти до кінця.

Завжди згадуватиму хлопчика Альошу, ніжну дитину. Ми з ним спілкувалися на різні теми, а коли прощалися він вирішив залишити по собі пам'ять - подарував мені кулю. Я привезла її додому, дивилася на неї і згадувала це світле обличчя, розумні думки, а коли приїхала внаступне, то його вже не було в живих. Звідки взяти стільки сліз, щоб виплакати за всі втрачені душі?

До розмови приєднався Василь Ковтун, поет Майдану, людина, яка своїми віршами здатна і запалити, і водночас зняти напругу бійців. Він уже не вперше на передовій, але Новий рік у Пісках згадує щодня. Василь не з слабкого десятку. Каже, що перед поїздкою психологічно налаштувався на повну стриманість і попри це душа забриніла, як напнута струна. Та реальність, де щохвилини гримають "гради", де навколо повна руїна, де вночі така темрява, що, здається, день не настане ніколи, і тільки залпові вогні вказують на наявність простору - все навколо та й ти сам якісь іраціональні. Роздивившись довкола, іншої думки, ніж "чому так?" і не народжується. Категорії інші, люди інші, реальність протилежна тій, до якої ти звик - і все ж вона надихає. Не лякає, а збаламучує весь твій внутрішній світ. Саме там людина здатна відчувати себе ніби в іншому вимірі.

Розмова завершилася, я йшла дорогою до метро, а в голові весь час крутилися останні слова Раї Шматко: "Найстрашніше, коли ти тут в теплі і добрі, а там розстрілюють близьких тобі людей. Серце рветься, а змінити нічого не в силах".

Коли закінчиться ця війна? Коли повернуться додому наші втомлені герої?